Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

Якщо Природа втратила свою божественність, дає зрозуміти Шіллер, то лише завдяки християнству, яке уможливило розвиток модерної науки. Сонце відтепер є лише вогняною кулею, Природа — годинником.

Це правда, що християнство сприяло розвитку механічного уявлення про Природу та її десакралізації. Починаючи з IV ст., невдовзі після Порфирія, Фірмік Матерн, навернувшись у християнство, вже критикує міфічне бачення світу, запропоноване язичництвом. Для чого вигадувати міф про Аттіса, з його скаргами та риданнями з приводу сівби та жнив? Марні церемонії не збільшать врожаю. Добре відомі селянину польові роботи — ось справжнє пояснення природи та справжні жертви, які приносяться тверезомислячою людиною протягом усього року, ось простота, якої шукає божественність та яка підкоряється закону сезонів, щоб зібрати врожай сезонних плодів. Фірмік Матерн примушує заговорити сонце: «Я є саме тим, чим здаюся, дуже просто; я не хочу, щоб ви уявляли собі мене якось інакше, ніж я є»[265]. Вже для нього сонце є лише вогняною кулею. З погляду креаціонізму християнства Природа є предметом, створеним окремим від неї майстром, який трансцендентний їй. Будучи витвором Бога, вона більше не є божественною. У Природі більше немає божественної присутності. Це уявлення про Природу науковці (Шіллер має на думці насамперед Ньютона) лише підтверджують досліджуючи природні явища у механічний спосіб. Після винайдення наприкінці XIII ст. годинникового механізму на коліщатах функціонування природи буде розумітися відповідно до моделі цього інструменту вимірювання. Вже у 1377 році Ніколя Орем у своєму «Трактаті про Небо та Світ» представляє рух небес як рух годинника, який після створення Богом продовжує рухатися самостійно відповідно до законів механіки[266]. Ця метафора житиме протягом століть, ось чому Шіллер говорить, з приводу природи, про «тупий поспіх годинника». Поема Шіллера містить, до речі, натяки, дуже ворожі до християнства: «наліт північного вітру», відмирання світу богів на користь Одного (Ісуса), «кістяк страшенний понад ложем, що кличе у гріб» (строфа IX). Перша версія поеми, ще більш дошкульна, викликала справжній скандал[267].

Втім, Шіллер оплакує не те, що науковці уявляють сонце як вогняну кулю, а те, що люди в їхньому повсякденному сприйнятті втратили поетичне та естетичне відчуття цієї реальності.

На мою думку, цю поему можна пояснити у контексті оманливої ілюзії ідеалізованої Греції, яка зачаровувала німецьких авторів, починаючи з Вінкельмана, включаючи Шіллера, Гьольдерліна й Ґьоте, яка залишається актуальною аж до Штефана Ґеорґе та Вальтера Отто. Зачаровані грецьким мистецтвом, красою нерухомих та мовчазних статуй, вони повірили у безтурботний світ свят, культу тіла й гармонії душ. Клаус Шнайдер справедливо критикував це уявлення у своїй книзі про «безмовних богів»[268].

Поема завершується обнадійливою нотою: міфічна поезія природи пішла, проте поезія завжди житиме в ідеалі.

Як би там не було, Шіллер — не єдиний автор, який каже про кінець впливу богів Греції на чуттєвість західних людей. На початку XIX ст. Новаліс у «Гімнах до ночі» та Гьольдерлін у «Хлібі та вині», а згодом, на початку XX ст., Рільке у «Сонетах до Орфея» (І, 24) проголосять своєю чергою відставку грецьких богів. «Вони, що робили життя таким щасливим, повернулися на небо[269]» і наш світ занурився у темряву. Для Гьольдерліна Христос, зрештою, є останнім із богів, він віщує повернення у майбутньому всіх інших богів і цього «щасливого життя» на лоні Природи, яке вони забезпечували людям. Відверто кажучи, натяк Шіллера на бога й богів міфу з діалогу «Політик», які полишають кермування, щоб потім знову повернутися до нього, також може містити надію на подібне повернення. Проте ця ідея залишається невисловленою.