Легенда про безголового
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-15-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда про безголового». Краткое содержание книги:
Потiм пройшлися по Яровому — нормальний наче мужик, тiльки зараз оцей увесь цирк йому не потрiбен. Вiдбиватися доводиться вiд усiх поспiль, тому й лютує. Пiсля четвертої перейшли до особистостi повiї Люди i я почула кiлька не дуже пристойних з точки зору основ суспiльної моралi iсторiй, якi iлюстрували нелегку працю кам'янецьких проституток i всi вади цiєї професiї. Раптом згадали про мене, почали знайомитися зi мною по новiй, дружно пiднiмати за мене чарки i при цьому по-гусарськи вставати, з гуркотом вiдсовуючи стiльцi. Єдине, що потiшило в усьому цьому — тут погодували чимось бiльш звичним, нiж закуска «Фантазiя». А вiд необхiдностi пити за саму себе врятувало те, що я за кермом. Правда, Гриша намагався запропонувати свої послуги, сiсти за моє кермо i доставити нас у Подiльськ, та я категорично вiдмовилася.
Утомившись, вочевидь, пити за мене, менти попросили ще закусок i горiлки. Враховуючи, що Стас один раз уже розплатився, я натякнула йому на можливий брак фiнансiв. Мiй супутник промовчав, зате влiз Паша, зробив страшнi очi i розкрив страшну таємницю — у них у цьому закладi необмежений кредит. З чого я зробила висновок: можливо, тутешнi менти не яскраво вираженi перевертнi в погонах, а ось завзятi халявники — сто вiдсоткiв.
Закiнчилося все це недружним, але гучним хоровим спiвом. Не докричавши «Їхав козак за Дунай», чоловiки перейшли на «Ой, хмариться, туманиться», тодi — «Ой, на горi женцi жнуть», а пiд кiнець чомусь виконали «Смуглянку», причому — тiльки приспiв, зате — три рази. На коня пили вже бiля моєї машини, i коли я, подивившись на годинник, побачила, що ще немає одинадцятої, зрозумiла: сьогоднiшнiй вечiр тягнувся чи не найдовше в моєму життi.
Жихар заснув, щойно я рушила. А коли виїздила з мiста, почав хропти, i штурхани не справляли належного ефекту. Клянучи себе останнiми словами, я з вiдчаю ввiмкнула музику. Хропiння здорового п'яного чоловiка глушило i її. Змирившись зi своєю долею i вирiшивши при нагодi глянути, чи був у мене сьогоднi за гороскопом сприятливий день, я вимкнула магнiтофон i пiд акомпанемент храпу поїхала вперед.
Дощ, на який збиралося з вечора, таки застав нас на пiвдороги. Але, благо, дорога не плутала i вiд Кам'янця-Подiльського до Подiльська вела мене сама. Годинник показував трохи за дванадцяту ночi, коли я дiсталася околицi мiстечкай завернула лiворуч, в бiк руїн маєтку Ржеутських. Повз нього йшла ґрунтова добре накатана дорога, що дозволяла зрiзати шлях до центру.
Проминувши невеличку лiсосмугу, я виїхала просто до пагорба, на якому височiли рештки резиденцiї.
I спочатку вирiшила, що менi здалося, що це дощ дає якiсь незвичнi ефекти.
Навiть автоматично збавила швидкiсть.
Тепер машина рухалася повiльно, не їхала — повзла назустрiч панським руїнам.
Щось стояло непорушно зверху, на напiвзруйнованому цегляному мурi.
Я затамувала подих i витягнула голову вперед, аби краще розгледiти цю з'яву. Мiсяць заховався за хмари, i те, що я бачила, вiдбивалося лише в свiтлi автомобiльних фар.
Вони висвiтлювали темну постать, запнуту в щось схоже на довгий плащ.
Голови на широких i прямокутних плечах не було.
Я вдавила ногу в педаль гальмiв i чомусь вимкнула фари. Тепер усе довкола огорнула темрява, шелестiв по даху дощ, попереду вгадувалися тiльки контури руїн. За кiлька секунд я знову, нiби опам'ятавшись, засвiтила фари.
Безголова примара зникла. Нiби розчинилася в темрявi, нiби змилася дощем.
15 вересня, субота
ТУТ БУВ МIНОТАВР
Снiдали понуро.
Жихаря я залишила спати в машинi, i вiн, наче байбак, проспав там до ранку. Потiм прийшов проситися до Тамари, але та вже знала про нашi вчорашнi пригоди i була не в гуморi. Не через самоволку Стаса — до його самостiйностi тут уже звикли. Жихар отримав по самi помiдори за пиятику i в покарання його позбавили законного похмелятора. Навiть Олег при всiй своїй чоловiчiй солiдарностi i симпатiї до Стаса нiчого не мiг зробити: розвiв руками та запропонував мiцного чаю. Звiсно, Жихар мав повне право зараз розвернутися, кудись пiти й почати сеанс лiкування. Але я помiтила — йому зовсiм не хочеться нiде вештатися.
Почасти тому, що в Комарових удома справдi вiдчувалася родинна атмосфера i його тут сварили люблячи, наче дитя-переростка. А почасти через мене. I менi це не здалося: похмiльнi чоловiки дуже важко приховують свої iстиннi почуття й бажання.
Аналiзувати змiни в чоловiчiй поведiнцi я поки що схильна не була. Тим бiльше, що мої думки бiльше займало побачене вночi на руїнах. Безголовий привид iснує або я повнiстю з'їхала з глузду. Або не так: iснує щось, якесь явище або навiть якесь дiйство, яке я сприйняла за безголову примару. Так менi, людинi з матерiалiстичними переконаннями, бiльш комфортно. Поки я не знайшла цьому логiчного пояснення, про видiння краще мовчати. Тим бiльше — не перейматися тим, що ти впала в око розлученому провiнцiйному менту i не поспiшати робити з цього факту жодних висновкiв та переглядати власну манеру поведiнки.