Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
Він говорить, мов добрий пастор. Кілька слухачів з ним погоджуються. Він відкрив голу, сліпучу істину, і як з нею не погодитися. Шпачук його підтримує цілком. Він ще раз підняв дириґентську паличку.
— Товариш Козенко, — каже він мітинговим голосом, — говорить правильно. З Приходою погодитись не можна. Писати віршики, розводити кохання, зубрити Іванова не маємо часу...
— На що ж тоді потрібний тобі час? — вмішався без дозволу Прихода. Але Шпачук покликається на велику революцію, вказує на неї перстом і каже:
— Революція поставила перед нами великі завдання. Боротьба трудового народу за своє право почалась і ще не скінчилась...
Серед стоячого гурту виривається, мов лупа, кілька “правильно”. Темрява не дозволяє їх усіх бачити. Вона передбачливо закрила ті обличчя, бо так краще. Ніхто не буде до них придивлятися, бо й так нічого на них не побачить. Маленька лойова свічка сліпає на краєчку прогнилої шалівки вікна. Вона освітлює тільки тих, що спереду, і кілька ґудзиків вояцької “фуфайки”, якою запхана розбита віконна шиба.
Головує на цей раз Гриб. Це для нього велика честь. Він поважно, мов жрець чорної маґії, дивиться в темноту і роздає “голоси”. — Прошу! — киває він, коли хто підносить руку. — Говори.
Василь також смикається. Якось не може він втримати сверблячого язика, хоч говорити він просто не вміє. Але як інакше випхати думку, яка засіла в голові, як не з допомогою язика? А можливо сьогодні якраз щось вийде. Вже стільки говорилося, нерви підняті, настрій створено, Шеремета підносить руку. Він хотів смикнути її назад, але чорний маґ уже помітив її, і Василь має слово. Він встає, хвилинку ковтає слину, кидає поглядом то сюди, то туди, а все уникає чужих очей, ніби робить щось нечесне.
— Я хотів, властиво, сказати небагато. Не забуваймо товариші... що ми не в соймі... Коли б ми були в соймі, то нам справді не треба було б писати віршики і зубрити Іванова, як слушно казав товариш НІпачук... Але ми, на жаль, в українській гімназії... Це так є. Шкода... Тут треба і Іванова, і віршиків, і... Словом, поки не виросли вуса, не лізь у гусари... — Це хлопцям подобалось. Дехто посміхнувсь. — Я хочу сказати словами Дантона, що їх вирізьблено на його пам’ятнику в Парижі: після хліба, найперша справа є виховання народу!.. — О! Це вже щось... Як це прийшло Василеві на язик. Це сильно. Всі хлопці мало не ахнули. Коли це сказав сам Дантон (не всі, правда, знають хто це такий), і коли це вирізьблено на пам’ятнику та ще й у Парижі!.. Цього досить. Сам Шпачук ледве встоїть, діставши такого облизня. А Василь чує себе гладіятором, що прохромив свого суперника і переможно став ногою на його грудях. Йому плеще форум, і він кланяється. Тепер він переходить до виборів. — Підемо до них... Ми ще не управлені подавати голос, але ми поможемо подати його тим, що вже управлені, але які не знають, куди його подати. — Ні. Це рішуче добре. Всі його розуміють. — Бо треба, щоб ці перші вибори виграли ми, а не інші. Оце й усе. При цій нагоді я хочу сказати ще й таке: тут кілька разів говорено про товариша Приходу. Байдуже, за чи проти... Не байдуже хіба те, що того товариша не всі добре зрозуміли. Хотілося б знати чому? Хіба він сказав щось погане? Що нам треба учитись, це ясно. Що політикувати ми ще не доросли, це також ясно. Що ж тут лишається неясним?