Юність Василя Шеремети

Він говорить, мов добрий пастор. Кілька слухачів з ним погоджуються. Він відкрив голу, сліпучу істину, і як з нею не погодитися. Шпачук його підтримує цілком. Він ще раз підняв дириґентську паличку.

— Товариш Козенко, — каже він мітинговим голосом, — говорить правильно. З Приходою погодитись не можна. Писати віршики, розводити кохання, зубрити Іванова не маємо часу...

— На що ж тоді потрібний тобі час? — вмішався без дозволу Прихода. Але Шпачук покликається на велику революцію, вказує на неї перстом і каже:

— Революція поставила перед нами великі завдання. Боротьба трудового народу за своє право почалась і ще не скінчилась...

Серед стоячого гурту виривається, мов лупа, кілька “правильно”. Темрява не дозволяє їх усіх бачити. Вона передбачливо закрила ті обличчя, бо так краще. Ніхто не буде до них придивлятися, бо й так нічого на них не побачить. Маленька лойова свічка сліпає на краєчку прогнилої шалівки вікна. Вона освітлює тільки тих, що спереду, і кілька ґудзиків вояцької “фуфайки”, якою запхана розбита віконна шиба.

Головує на цей раз Гриб. Це для нього велика честь. Він поважно, мов жрець чорної маґії, дивиться в темноту і роздає “голоси”. — Прошу! — киває він, коли хто підносить руку. — Говори.

Василь також смикається. Якось не може він втримати сверблячого язика, хоч говорити він просто не вміє. Але як інакше випхати думку, яка засіла в голові, як не з допомогою язика? А можливо сьогодні якраз щось вийде. Вже стільки говорилося, нерви підняті, настрій створено, Шеремета підносить руку. Він хотів смикнути її назад, але чорний маґ уже помітив її, і Василь має слово. Він встає, хвилинку ковтає слину, кидає поглядом то сюди, то туди, а все уникає чужих очей, ніби робить щось нечесне.