Юність Василя Шеремети

Сутеніє, падає осіння мжичка, бамкає великий дзвін, у різних місцях загоряються електричні жарівки, з’являються освітлені вітрини, а в них барвисті плякати, карикатури, кінові фотографії. Цвікова друкарня і друкарня Гайдебруха без перерви працюють. Велчикі бендюжники котяться зі станції, наладовані сувоями кольорового паперу. Невідомо, чи коли переживало це містечко щось подібне. Приїжджав колись цирк, був індійський факір Бен-Алі, якийсь поет Бой-Забойський читав в ліцеї свої твори, в інтимному театрі Вертінський рецитував свої пісні, була Плєвіцкая, був Аверченко, але все це було не те, що бачимо тепер. Двадцять чотири виборчі групи, двадцять чотири мужі довір’я, двадцять чотири виборчі комісії, двадцять чотири конкуренти, що виступили на політичну арену, вчепилися один одному в горло і розпочали бій... Бій не на життя — на смерть. Хто виграє, хто переможе? Хієна, хадеки, п’яст, визволене пепеес, бльок національних меншин, праві, ліві, селянські, панські, робітничі, добрі, недобрі... Хто з них здобуде серця і душі виборців, що повні зарозумілости сидять собі по своїх селах, присілках та хуторах, зовсім мало думаючи про Варшаву, сойм і всіляку політику. Здобуто і обставлено виборчі домівки. Посаджено мужів довір’я, секретарів та секретарок. Понавішувано плякатів, летючок, закликів та карикатур. Йдуть засідання, влаштовуються мітинги. Кричить і крутиться машина, що має сфабрикувати для сойму та сенату послів, заступників народніх прав, оборонців народу у найвищих державних інстанціях.

Хатина, де живе Білоус, найменше надається на якусь показовість. Вона заховалась далеко в ярузі, заросла бур’янами та кущами шипшини, згризена часом, бита непогодами, крива, сліпа, похилена на правий бік. Світлиця, яку займає Білоус, має два вікна, але обидва наполовину забиті рудою бібулою, або заткані старими ватовими вояцькими “фуфайками”, тому в ній вічний сутінок, дух гнилизни, мишей і вогкости. Кривий, розхитаний, поточений шашіллю столик, два таких самих стільці, невиразного кольору залізне ліжко, засиджена мухами літографія наслідника царевича Олексія і кавалок люстра творять її оздобу.

Сьогодні та хата живе, роїться життям, бурлить і хвилюється. Гурток “Юнацтво” обрав її за місце своїх зборів. Ще ніколи не було присутніх стільки членів і навіть нечленів на зібранню, як цього вечора. Кілька десятків прийшло і стоять, мов у церкві на Страстях чи на Водохрищі, не можуть рушитись, чекають, слухають. Перед ведуть не Прихода, не Козенко і не Шеремета. Сьогодні тут на першому місці Шпачук та Микола Гнатюк, та ще хіба Біленко, та завжди замурзаний Москалюк... Це їхнє сьогодні свято, хоча Козенко також не думає пасти задніх. Вже говорив Шпачук, Прихода і Гнатюк. Це головні. Це ті, що завдадуть тон до-ре-мі! На помах їхніх рук може прилучитись до концерту і решта присутніх. Насамперед, розуміється, Авенір Козенко. Він, товариш Козенко, сам Козенко... Його носик завзятюще поривається показати себе, гніді оченята горять і не згоряють. Який він цього року інший! Він же й сам пробував писати вірші, але хто винен, що вони йому не вдалися. Тепер він проти віршів. Гурток, мовляв, не для того “покликаний до життя”. Він вживає такі “розумні” вислови: покликаний до життя, об’єктивні передумови, розснаження скупченої енергії. Го-го!.. Він справжній промовець. Мовляв, мусить бути якесь розснаження скупченої енергії. Це він говорить про всіх присутніх, яким, мовляв, “замкнено п’ястуком уста”. Боже мій! Які шорсткі образи. А тому вносить пропозицію змінити характер гуртка. Козенко був завжди винахідлива людина. Він і зараз є такий. Він подає ідею. Ось вона виложена, мов на лопаті. Гурток мусить перестати бавитися “віршиками”, Чупринківськими “треньки-бреньками”... Є багато важливішої роботи...