Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Перейти на страницу:
«Остання мить перед заходом сонця…»
Остання мить перед заходом сонця.
В куточку смітника всміхнулося життя.
Замурзане дитя з порожнього віконця —
листочком золотим забавлене дитя…
Листочком золотим, що кинула тополя
з вогненного гілля, що високо вгорі…
Краєчком усмішки мені всміхнулась доля —
сльозою першою вечірньої зорі.
Краєчком усмішки, листочком із тополі,
замурзаним дитям з порожнього вікна…
З високого вікна – останній промінь волі,
з-за перехрестя ґрат – останній погляд дня…
«Підводить темний час нерадісне обличчя…»
Підводить темний час нерадісне обличчя.
Я чую біль століть на пальцях на моїх…
Колись увечері через смутне сторіччя
прокинеться в степу мойого щастя сміх.
Прокинеться в степу моєї музи мова —
схвильована, як кров, поезія моя.
Розгорнеться в бою сторінка юнакова
рядками мужності, де знову стану я.
І будучності даль, що все тривожить думи,
ввижається мені крізь дим і млу грози:
У скитському степу на переливні струми
виводить ватажок мережані вози.
«Ми входим в таємне, де світяться очи…»
Ми входим в таємне, де світяться очи,
де вщерблений місяць, як символу знак
того, що таємно, того, що пророче,
того, що не скажеш нікому, ніяк.
Того, хто відчув надсвідомого ритми —
таємні предтечі і кроків і дій,
лиш гірко всміхнутись на гамірні битви
з вузької бійниці у башті блідій.
Печально і світло в зіницях майбуття
по юності в’южній, по мужності дні…
Нам сліз не пролляти на гострих розпуттях,
де марять, і вірять, і гинуть чудні —
Ми входим в таємне, де обриси рока,
де вщерблений місяць, як срібна печать
над тим, що у стиснутім серці пророка,
що обраний бачить – і знать, і мовчать…
Перша заповідь
Як сонце, вічна, одна навсюди,
з усіх скрижалів одна оця:
ні в ім’я чого не цільте в груди
ні Бога-Сина, ні Бога-Вітця.
Не цільте в груди, ні в тім’я Божі,
ні в білі чола, ні в світ зіниць,
бо кров же ваша на кожнім ложі,
де син Вкраїни простертий ниць.
Бо кров же ваша, і ваші руки,
і білий комір, і світлий вус —
це ж ваші рани, і ваші муки,
і ваша пам’ять, де слізьми б’юсь.
Єдине тіло, єдина мати…
О світла радість, що в нас тече!
Хто кров Вкраїни надумав лляти,
Геть з очей!
«Помацав меч дідів, і меч важкий-важкий…»
Помацав меч дідів, і меч важкий-важкий.
І плуг плугатаря, й ковадла грізну хвилю…
І труд нерадісний ввійшов в мої рядки,
як образ боротьби, що римам не під силу.
І олівець повис над аркушем, як спис.
І кінь провитязів спинився на розпутті…
Старий дороговказ стоїть, як і колись, —
один на всі боки віщує стрічі люті.
Немає вороття з-за тридев’яти меж.
Перейдено рубіж в Кащеєвій державі.
Чи хочеш, чи не хоч – напружуйся і стеж,
виважуй у руці недоламки іржаві…
«В блакитних пальцях вій тремтять уламки слави…»
В блакитних пальцях вій тремтять уламки слави.
У листі і в траві – мінливі світла мрій…
Коли б мені хоч раз ступити знов у трави —
у ніжність і росу у юності моїй.
Щоб бив вологий шовк, і пестив ніжно скроні,
і пригортав крилом до серця світлих днів,
щоб краплями роси оплакані долоні
Вітчизни вільний стяг поцілувать мені.
Перейти на страницу: