Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Обидва лишились на місці маленькі, пригнічені.
Того дня вечірні сутінки важким тягарем налягли на Сергієві чуття й думки.
В кутку потьмарився образ прийдешнього, а в голові уїдливим димом вихрилось: тільки б наїстися – тоді все проясниться.
Сергій випив води, кинув суху кришку в рот, довго плямкав, затягаючи процес їжі, а сам ліг, щоб утікти від себе.
Ранок кинув у вікно зжовклою гілкою: тікай, бо загинеш.
Сергій зібгав лишок речей в клунок, глянув безнадійно на свій твір і вирушив з міста.
Вже підряд кілька днів Сергій мандрував. Поснідавши в одному селі, він зупинявся в іншому аж на вечерю. Він став практичний і на кожний перехід зберігав шматок хліба. Присутність хліба підіймала йому настрій, надавала певності.
Сергій виходив за село, розхристував груди, а іноді й співав.
Він заздрив сам собі, що нема в його ні родини, ні багатства, що зв’язувало б його. Вільний, як вітер, глибокий у думках та почуваннях, як пророк.
Він любовно озирав широкі поля, зупинявсь у золотому лісі, шукав лишків кислиць… Все те було його й для нього.
Сергій жалкував, що культура пішла в хибний бік, а могли б залишитись степи й ліси в їх природній незайманій красі.
Жалкував, що витравились на Україні звичаї гостинності, а так запашно-романтично було б почувати себе бажаним гостем усієї цієї великої родини. Так усе-таки прикро, – жебрацтво.
Так. Недавно він принципово був проти всякого жебрацтва.
– Гм, принципово! – посміхнувся й зловив себе: тоді ж, як обминув жебрака, дав ті гроші швейцарові в ресторані.
Зрештою, що його принципи були? Була б монархія – він лишився б з почесним ім’ям художника і носив би в голові ліберальні ідеї, – тепер більшовизм – він блудний інтелігент. Його ідеї – плювок на вітрі.
Тоді твердо постановив, що візьметься до педагогічної діяльності, щоб реально проводити в життя загальнолюдські ідеї.
Шлях близивсь до повітового міста.
Село Манівці, що туди Сергій одержав призначення на вчительську посаду, – було звичайнісіньким селом, а зблизька видалося ще гіршим за ті села, що через них проходив.
В інших хати мальовничо визирали з золотої гущавини садків, а тут вихрясті покрівлі затуляли рідку деревину; лише в одному кінці гайком виривалась бувша панська садиба.
Сергій міг вважати себе щасливішим за інших мешканців, бо в панському будинкові містилась школа й там же йому одведено помешкання.
Сергій пошкодував, що на газоні поламано трояндові стебла, але в цілому картина була захоплююча.
«Вавилонське стовпотворіння» – охрестив її Сергій. Мури ріжних будівель здебільшого лежали повалені, а між ними, немов молитовні черниці над гробовищами, стояли тополі. Сергій вслухався в їх шелест – переповнявсь містичним екстазом.
Головний будинок, що в йому оселився Сергій, був типовим «дворянським гніздом», з колонами й диким виноградом. Окрім школи тут ще містивсь клуб і театр. Дві сумежні кімнати розламали між собою стіну й утворили чималясту залю. На стінах сажою та ультрамарином були накарлючені ріжні лозунги, стіна за сценою була заповнена хатками російського типу.
Сергій егоїстично зрадів. Це добре, що така вбогість, – він їм напише чудову декорацію, з цієї сцени лунатиме його культосвітня праця.
День за днем одиноко перешіптувались тополі, мури лежали мовчазно, немов закляті скарби. Сергій дорівнював себе до пустельного чарівника й щохвилини очікував до себе експедиції. Врешті в очах його зріс крик самотності й він пішов одного вечора до завідувача школи на село.
Хведір Степанович тільки що приїхав з поля. Одіж, руки й обличчя його були в землі. Нашвидку вмившись, він взявся до пісної вечері й запросив Сергія.
Сергій зразу ж почав з лірики:
– Я мало не здурів з нуду… Тут же є театр, є клуб, є молодь – чому не збираються? Що вони роблять?
– Що роблять? – перепитав Хведір Степанович. – Мабуть, те, що й я. Ось кілька день підряд орю на зяб, то сіяв, то молотив на продналог… Одне слово – прийде вечір: ні рук, не ніг не чуєш. Я зовсім не дивуюсь, що зараз ніхто не йде в той клуб. За ціле літо сам не прочитав ні одної книжки. Батько старий, все самому приходиться…
– Хіба ж не можна розподілити час?
– Нічого не виходить. Ось недавно було так спланував, коли – як піде дощ день, другий – замість одного дня тиждень сіяв. Ну, а вдома сядеш, почитав би, – то там десь порося зав’язло, там корова загрузла, там тин обвалюється, там стріха тече… В неділю навіть нема часу. То солі, то мила, то ременю…