Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
В. Труша-Коваля заарештували 28.02.1934 р. у Благовєщенську, звинувативши в тому, що він планував втечу за кордон. І справді поет кілька разів зустрічався з працівниками Маньчжурського консульства. 14.03.1935 р. його засудили на 10 років.
20.02.1936 р. він прибув до Воркутпечлагу і став працювати маркшейдером. Там із ним познайомився письменник Григорій Майфет, який і зберіг 24 вірші поета, переховуючи їх у чоботах під устілкою. Ці вірші, що писалися з 1921 по 1941 рік, були опубліковані щойно наприкінці 1980-х.
Хоча В. Труш-Коваль і перебував, порівняно з рештою, у кращому становищі, але фізичне виснаження та застуда далися взнаки, після невдалої операції 11.01.1944 р. він помер.
Дні
За селом – нещира ласка поля
і шляхи в смуглявій самоті…
…Ах, кому лягли ці стерні голі
гострим смутком снитися в житті?
Осінь ось:
журлива жовта осінь
в куряві волочить сірі дні.
– Дні мої задимлені і босі,
чом так рідні знову ви мені?
Вітер грає сірими дротами…
Вітре, вітре… я такий, як ти:
йду кудись, закоханий в динами
і цілую поглядом дроти.
У цю осінь знову мені марить
і когось любити без кінця —
…Хтось такий задумливий і карий
загубився в пізніх пшеницях.
Над життям покинув сірі смуги,
і заплів у жовті стрічні дні.
Ще допише чорну повість плугом
сіроока осінь на стерні,
І мою колись допишуть повість
сірі дні – не плугом, а свинцем…
– Ех, ви, дні, ви, дні мої соснові,
гарно в вас занурювать лице!
Обід в Лебедині
По світлих маківках проходить дивний Спас.
В медово-золотих садах сіяють ризи.
Обід в Лебедині. Господь, як голуб сизий,
У світлій корогві проходить мимо нас.
Моління скінчено. Стихає думно бас.
Й гріховно дивляться з розісланої свити
Дари землі: хмільний медовий квас,
Опуклі яблука і груші соковиті.
Посядем в холодку. Хай мружиться на нас
Крізь віти золоті Господнє світле око.
Піднесені чарки благословили час,
Віконця келій, небо і бароко…
Піднесено дзвенить, мов просвітлілий, глас,
Вітає чесний мир у доброму здоров’ї,
І мати-ключниця всміхнулася до нас
З-під брів, уславлених на всьому Придніпров’ї.
Не тчуть уже тепер такий ясний атлас…
І хтось зідхає з нас зідханням многогрішним.
І яблуко бере… Та тільки в чарці Спас —
Рятунок серцеві, дарований у вишнім.
В ділах Всевишнього хто з нас не невіглас?
І наш отаман – дудля знаменитий —
Призовно крякає і попускає пас,
І налива чарки допиті й недопиті.
По маківках дзвіниць проходить світлий Спас.
В медово-золотих садах біліють свити,
І тіні стеляться від келій сумовиті,
І вулії шумлять, і мрійно ллється час.
Мрія
Стихнеш, втомишся, мій буревію,
К дому повернешся сам…
Вернешся, сину, я голову змию,
Білу сорочку подам.
Славу прокляту – шолом і оружжя —
Я в бур’яни занесу…
Виведу в поле, де кречети кружать
Золотогриву красу.
Спражився спрагою, вбігався бігом…
О, як обвітривсь в вітру!
Стіл застелю тобі скатертю-снігом,
Порох на вікнах зітру.
Виросли яблуні, стали високі.
Спатимеш ніч у саду…
Спатимеш – журно шумітиме сокір
Десь угорі, в холоду.
Стихли бої. Одгули буревії.
Світяться зорі на тихий Бахмут.
Вітер колише комишеві вії,
Де тільки води пливуть та й пливуть.
«Легенди і мрії зростають за нами…»
Легенди і мрії зростають за нами.
Ми глянули зорями в пітьмі путів.
І журні надії, навіяні снами, —
За нами, за нами – в легендах братів.
Сніги замітають сліди наших коней,
В долинах вітчизни – безодня зими.
В холоднім безум’ї, де серце холоне,
Загоне, загоне, загубимось ми.
Ввійдемо піснями в нащадків світлиці,
Журбою і дзвоном задумливих струн,
Як крик Морозенків, як клич Остряниці,
Як заклик з темниці, що кликнув Супрун.