Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Перейти на страницу:
«Свідомість втрати не гніте…»
Свідомість втрати не гніте
і не хвилюють ранні хиби.
Життя – мов поле золоте:
уже чорніють перші скиби.
І серце вже не в тім вогні,
вже не таке ясне і чуле…
В вечірню сутінь у вікні
навчусь я згадувать минуле.
Чуття невичерпаний скарб
вже не такий проте багатий:
спокійних ліній, тихих фарб
я став задумливо шукати.
І пестить байдуже рука
колосся степу, саду грона,
як певність сумно виника:
не повернутися з полону.
«Широку китайку розметано кроками…»
Широку китайку розметано кроками,
закинуто десь у степах булаву.
Дивлюся в долину очима високими
на крила дахів, на шляхів куряву.
І куряться далі, і думи здоріжені,
козачій дорозі немає кінця.
Не видно Вкраїни, і ходить по Ніжині
янівський панок у картатих штанцях.
Не чути у дзвоні могутнього Києва —
дзвенять і хихочуть чиїсь бубенці…
Летить кудись трійка надхненна Батиєва —
лиш пил золотий на чотири кінці…
«Меди, що ми пили, і губи, що любили…»
Меди, що ми пили, і губи, що любили,
і золоті сади, де слалися столи,
одграли, одцвіли… В сади одзолотілі
задумливі шляхи чужинців привели.
І дивиться село обличчям білим-білим
кудись, де тліє день і настає імла…
Покинуте гніздо – над тим острішком милим,
де вечір прилітав на райдузі крила.
І дивиться село з-під білої хустини
на срібний слід полозь, що завезли життя.
О тіні гордих чол, що збуджували стіни!
Куди ти проллялась, о чашо золота?
«О полку, полку! Гори брані…»
О полку, полку! Гори брані
у тумані моїх очей.
У перевитій кров’ю рані
ще б’є крило і меч рече.
Доволі світлих сліз Горині
у срібній чаші сліз моїх.
Коли ж задумливій Волині
настане іскритися сміх?
Синіє в вічність цвіт билини.
О беззахисно голубий!
Ще зберігають світлі глини
блакить очей і сонце вій.
Ще кожна п’ядь дзвенить на грані
і кожен крок – по струнах ран.
О полку, полку! Поле брані
ще перемиє світла рань.
«На щастя сакви приторочені…»
«… і пам’ять ніжних на землі».
Перейти на страницу: