Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Завинив наш великий історик і ще в одному, – з отим дурним: «Україна не лише для українців». До чого це, власне, було? Адже можна було на той час у Берліні стати на Александерплятц та волати щоголосу: «Німеччина – для німців!»; або так само в Парижі вилізти на пляс де Конкорд та ревіти: «Франція – для французів!» – ніхто би й не прислухався, не обернувся, ґарантую. Бо там відомо з дитячого садку, що в Німеччині живуть німці, які розмовляють німецькою мовою, нікого дозволу на це не питаючи; а тому й країна одвіку зветься Німеччиною. А у Франції, скажімо, так само живуть з непам’ятних часів французи, та розмовляють собі своєю, французькою мовою. А, чи живе там, бува, хтось інший – не німець, не француз? – а як же, безумовно; як їм там подобається, яcна річ. Та, як вони самі поважають закони країни. А тут – на тобі, вибачаються (так, так, дійсно): «Україна не лише для українців», самі себе роблять національною меншиною, сміх і ганьба. Відлуння цієї малоросійської дурості довелося почути, ні більше, ні менше, як 1991, коли хтось там наляпав, що нам потрібна така українська держава (цитую за пам’яттю); де: «Росіянинові буде краще ніж у Москві, а жидові краще ніж у Тель–Авіві», щось подібне. Все добре, все так, але… Про українців у їх власній країні тут взагалі, наче не йшлося.
Отже, внаслідок цієї багаторічної естафети ідіотизму стає не зайвим запитання: «А, чи знайдеться коли–небудь і українцеві місце в Україні?» – радимо обміркувати; саме тому, що поки – наче не знаходилося.
Абсолютно практичною – життєвою дискредитацією поняття національно–культурної автономії, – стала вся практика семи десятків років існування так званої УССР; не «автономії» – бери більше, «рєспублікі». На кінець існування якої українців в Україні було рівно стільки ж, скільки у 1913, а українська мова практично вийшла з ужитку. Але, що розумному перестрога – то дурникові втіха.
Отже, весь досвід трьох минулих епох: царської, совєцької та незалежної (ми вживаємо офіційної термінології), – вчить нас одному: безпечне для України та українства співіснування російського та українського, – мислиме лише на міждержавному рівні та під стислим з боку України державним контролем. Бо навіть російські мова та культура настільки просякнуті насьогодні духом імперської аґресії, що вимагають і в самій Україні жорстокого контролю на державному рівні. А дотеперішня влада номенклатурників московського вишколу (як і московського патріархату), які на людях з великим трудом намагаються спiлкуватися кепською українською, а вдома з полегшенням переходять на «общєпонятний» – «вєлікій і моґучій», – цьому завданню аж ніяк відповідати не може: в жодному разі, вона повинна піти; краще для неї – добровільно.
А український націоналізм сьогодні, як він хоче зберегти націю – повинен модернізуватися; стати більш визначеним, пильним та рішучим. Бо наш історичний ненависник продовжує своє, та буде продовжувати, схоже, за будь–яких умов. Але, знову повернемося до теми.
Потерпівши остаточне фіаско з отiєю «автономією», М. Грушевський наприкінці березня 1919 – залишає Україну. Але, як нам повідомляють:
То не були туристські поїздки багатого професора. М. Грушевський використовував найменші публічні можливості для того, щоб привернути увагу світової громадськості до ситуації в Україні. У Парижі 26 липня 1919 р. оголосив про намір створити Комітет незалежної України – міжпартійну громадську організацію, яка б мала інформувати світовий загал про мету і перебіг боротьби українського народу за національні інтереси.