Аналітична історія України

Автор: Боргардт Олександр
Год: 2008
Язык: украинский
Жанр: История

Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:

У книзі освітлено період історії України від її перших відомих нам початків, і далі до 1991 року.
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.

Перейти на страницу:

* * *

Втім, часом не любили Петлюру не тільки зліва, але й справа. Дещо знайомий нам із попереднього досить глибокий та своєрідний український мислитель Микита Мироненко, до речі – іґнорований українською (поготів – російською) історією, – цілком слушно визначає причиною поразки у Других Визвольних Змаганнях – зрадництво на користь Москви. Так само, як і у Перших; бо й там уже провід нації скидався радше на московську аґентуру. Однак, були й різниці, як тут, так там. Так, М. Мироненко беззастережно відносить до зрадників усіх трьох: М. Грушевського, В. Винниченка і С. Петлюру, заразом. Називаючи останнього, як не «васалом Москви» (с.27) так дорікаючи йому, що, мовляв

з московської служби перейшов на варшавську…

(М. Мироненко. Думки про визволення України, Київ, 1994, с.27).

Думається, що це не слушно і не справедливо, бо були поміж ними трьома відчутні різниці. Без заперечень таке визначення можна віднести, хіба, до В. Винниченка.

Справа в тому, що всі троє (як і сила інших, другорядних та третьор–ядних) були політиками імперіально російського вихову, але.… Як М. Грушевський зі своєю «культурною автономією» та «Україною для неукраїнців» так і не зумів із нього вилізти, не подолав по кінець життя, то у С. Петлюри вистачило на це інтелекту ще перед революцією. А того, що він один та запізно, вже не спромігся забезпечити успіху – навряд чи варто йому закидати; тут покладемося на С.Єфремова.

Що ж до союзу з Польщею, то так – цей хід був непередбачуваний, але слушний, бо його повністю виправдала наступна історія. Без нього могло би й не статися «Дива на Віслі», що могло привести до взагалі катастрофічних наслідків. А Західна Україна не звільнившися на ще два десятка років від російського панування, з–під брудної московської лапи, – не накопичила би сил на Треті Визвольні Змагання, душею яких стала саме вона. А ними – не забудемо, Україна як найславніше записала себе до історії. Єдиною, хто була у ХХ ст. проти тоталітаризму взагалі!

* * *

Можна додати до цього й інші свідоцтва, не прямі, але від того не менше значущі та вагомі. Ляменти Льови Троцкого з приводу того, як важко скомпроментувати Петлюру в очах людей. Призвісько «пєтлюровєц», якого стали ліпити до нас між Другими та Третіми Визвольними Змаганнями, по яких його замінили на «бандєровєц», – хіба це ні про що не промовляє?

Адже, як тепер кажуть, «не все так погано в нашому домі» було й тоді. Як, додамо, ніколи перед тим.

Насамкінець не вадить звернути увагу, ще раз, й на такий цікавий пункт, як офіційне відношення постсовєцької влади (української у нас, кажуть поки, і по сей день немає, та не відомо коли буде) – до справи увічнення історичних постатей. Богдану Хмельницькому можна було ставити пам’ятники й за царської, й за совєцької України: «прісоєдініл Украіну к Россії». Не можна Іванові Богуну (був проти Переяслава) або Іванові Виговському (набив морду московитам під Конотопом). Можливо, коли–небудь спроможуться відзначити й Івана Мазепу, єдиною заслугою якого було те, що так і не зміг подолати відрази до не просихаючого московського ката, якому вимушений був служити стільки років. Але навряд чи побачимо пам’ятники Пилипові Орлику, або Костеві Гордієнку.

Спорудили вже пам’ятник М. Грушевському, першому президентові України, який своєю недолугістю мало порізнювався від пізніших. Але не скоро побачимо пам’ятника на честь Симона Петлюри.

Пам’ятники нашим наступним мученикам: Євгену Коновальцю, Степану Бандері чи Романові Шухевичу? – що ви, що ви… тихше! – хтось може почути…

Не дивно, а радше символічно, що дотеперішня Україна, після недолугого М. Грушевського спромоглася увічнити тільки промотаного цилюрника Голохвостого, безсмертний символ малоросійства, знайдений генієм М. Старицького.

Доповнення 1. Михайло Грушевський

М. С. Грушевський (1866–1934), від початку та до кінця був головою УЦР (Української Центральної Ради), а згодом і першим президентом УНР (Української Народної Республіки). А значить, подобалося це йому чи ні, а був центральною (принаймні – формально) постаттю Других Визвольних Змагань.

Він народився в родині гімназіального учителя «русской словєсності». Родина була зросійщеною, та хоч Михайло Грушевський і побачив світ в Україні, але виїхав із неї вже 1870 разом із батьками на Північний Кавказ, – то, що ж там могло полишитись у пам’яті? – в оті чотири роки? В наступному він бачитиме рідний край десь тричі, раз на три роки, підчас літньої відпустки, яку родина проводить у діда з боку матері, священика с. Сестринівці Бердичівського повіту. Оці три поїздки й було все, що пов’язувало його з батьківщиною, аж до студентських років. Потім він поступає відразу до третього класу гімназії в Тифлісі, де його зацікавлення українською переходить на єдино можливий за тих умов літературний рівень; в кінці починає писати сам та заскарблює прихильність самого Івана Нечуя (Левицького) Відмінно закінчивши гімназію 1886, Грушевський поступає до Київського університету, та починає жити, в якій–неякій, а Україні. Він радо вітаний у професора Володимира Антоновича та інших членів Київської громади, яку він поповнює.

Перейти на страницу:

Сюжет

Атмосфера

Главный герой

Общее впечатление

Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)

Не работает?