Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
По хуткому провалі «революції» 1905, Винниченко вимушений перейти на нелегальний стан, часто тиняється по закордонах і починає писати. Дебютує збіркою оповідань з символічною назвою «Краса і сила», пише п’єси, потім – і романи. Знову ж, хутко набуваючи не так репутації або літературної слави, як розголосу. Бо, одні критики підносять його до небес, а інші – взагалі заперечують.
В ці роки він дбайливо та старанно культивує свій імідж: високий лоб під зачіскою, розлетисті брови, бездоганні вуса, не довгі й не короткі, бездоганно обрита з усіх боків борідка на самому підборідді; до того бездоганий чорний костюм: відомий письменник і драматург. Він, загалом, не палить, але на світлинах часом між пальців дорога сиґарета. Самовпевненість, приправлена щіпкою зверхності, – промінить з кожної клітини. Позувати він умів – геніально, цього не відняти.
Його вважають письменником європейського ранґу, та можливо таким він і був. Але, можна закинути йому й брак ориґінальності, бо це радше еклектик, автор бестселлерів. Відчувається вплив старших – започаткувателів експресіонізму, від дана Германа Банґа (1857–1912) до зовсім уже скандально відомого поляка Станіслава Пшибишевського (1868–1927). Є щось і від Джека Лондона (1876–1916) з його ніцшеанським культом сильного героя. Є й певні паралелі з кумиром на час російського читача – Лєонідом Андрєєвим (1871–1919). Одне слово – рясна данина читацьким та глядацьким густам часу.
Додому він повертається остаточно у травні 1914, перед самою війною, плідно працюючи в журналі «Украинская жизнь», який редагує Симон Петлюра, а революція 1917, як стверджують щоденникові записи, стала для нього повною несподіванкою; таке не свідчить про велику глибину політичного мислення. Він мерщій поспішає до Києва, аби не пасти задніх, але перша його спромога увійти до складу УЦР – несподівано провалюється, приходиться чекати Всеукраїнського національного конгресу, на якому він нарешті тріумфує та стає головою Генерального Секретаріату УЦР.
Але, що ж наш письменник та свідомий соціаліст там, у секретаріаті поробляв, – чи ж, бува, розпалював вогонь Визвольних Змагань? Надамо слово іншій людині, Валентину Морозу з його «Україною у ХХ столітті». Там він пише про діяльність В. Винниченка наступне:
Отже, немає можливості (при всьому бажанні) повірити в широковідому винниченківську версію, яка каже, що діячі цього типу розпалювали вогнище української сили. Факти (повторюємо) вказують на щось інше: гасили, а не розпалювали. Гасили часом дуже брудною водою. Досить прочитати статті Винниченка про непотрібність української армії, щоби збагнути це: «Не своєї армії нам треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організувати! Українського мілітаризму не було і не повинно бути!»
Крім власних статей і промов на тему непотрібності (!?) української армії, Винниченко густо поміщав у редагованій ним «Робітничій газеті» також «листи читачів» на цю тему. (Це був, так би мовити, прелюд пізнішої більшовицької тактики, яка все робила «за бажанням трудящих»).