Аналітична історія України

Автор: Боргардт Олександр
Год: 2008
Язык: украинский
Жанр: История

Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:

У книзі освітлено період історії України від її перших відомих нам початків, і далі до 1991 року.
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.

Перейти на страницу:

Це запис людини, яка хоробливо чіпляється влади та ладна стерти з землі того, хто їй цю владу віднімає. Та не бачить правди навіть для себе. Чи може сподівається на те, що його записи колись побачать світ та ця червона брехня затьмарить правду?

Гетьманські офіцери йому, бачите, «кацапські», а як же бути з колишнiм жандармським полковником із Єкатєрінослава, «командующім Муравьєвим»? – чи він, бува, хтось інший?

Звернімося до досить виваженого повідомлення з цілком офіційного сучасного джерела:

Для В. Винниченка гетьманський режим ворожий і соціально, й національно. Тож невипадково влітку 1918 р. він вдався до контакту з Х. Раковським, більшовицьким керівником російської делегації на мирних переговорах з Українською Державою. Вони обговорювали можливість підривної діяльності проти гетьманського режиму. Із 18.09.1918 р. В. Винниченко очолив опозиційний до влади Український національний союз, до якого увійшли всі українські соціалістичні партії. Офіційно УНС восени вів переговори із гетьманом про входження своїх представників до уряду. 18 жовтня такий уряд було сформовано. Проте В. Винниченко разом із М. Шаповалом таємно готували повстання.

(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с. 39)

Отже, для нього гетьманат є «ворожий і соціально, й національно». Отже, орґанічно не переносив він навіть того скромного, але послідовного українства, яке запроваджував гетьман. Добре. Але сам сколочує якийсь «Український національний союз», в якому українського було рівно стільки ж, як у більшовицькому пройдисвіті Х. Раковскому.

Але, спробуємо радше розібратися в логіці подій. Отже, УНС вів із гетьманом переговори щодо входження до уряду та домігся свого. Цей «національний» (не більше, але й не менше!) союз – сколотив Винниченко. Та й домігся входження до уряду, як вiн там писав? – «встановленої монархії» з її «царськими приставами» та «шпиками». Але – навіщо, виникає запитання? Невже заради щирого співробітництва на користь України? – далебі, навіщо йому та Україна? Заради відновлення власної влади. Бо, «таємно готує повстання». А, значить уся ця дурість з урядом, – навіщо вона була? – правильно, замилити очі гетьманові. Провокаторська акція, зверніть увагу, у суто більшовицькому густі.

Тому що перед цим, пригадайте, В. Винниченко радиться з Х. Раковскім, від отiєї маріонеткової совєцької України, з Юрієм Коцюбінськім та іншими московськими аґентами. Обговорюють вони, ні більше, ні менше, як можливості спільної «підривної діяльності проти гетьмана» яка й покінчується більшовицькою окупацією Києва та розстрілами тих, хто наважується розмовляти на вулицях українською мовою. Пряму відповідальність за це несе голова Генерального Секретаріату УЦР.

* * *

Зробивши свою справу, товаріщ Винниченко, разом із своєю половиною, – відбуває за кордон, покинувши Директорію на Петлюру, якому (в котрий раз!) доводиться розхльобувати накоєне дурнями або зрадниками. Бо Україні, це Винниченко добре розуміє, – він навряд чи зможе принести більше шкоди, ніж уже приніс. А більшовикам він просто ні до чого; більше не потрібний: використаний повністю.

До речі, як ми вже цього суб’єкта пригадали; Хрістіан Раковскій, це відомий міжнародний пройдисвіт, злочинець, що розшукувався на той час поліціями кількох європейських країн, та був приблизно таким самим «соціалістом», як отой «Мішка–Япончік», що згодом поступить в Одеську ЧК. Гетьмана Винниченко зневажав, з Раковскім мав справи. Що ж, скажи мені, хто твоі друзі…

Остаточно демаскує себе В. Винниченко на початку 1920, перекинувшись відкрито до більшовиків, створюючи закордонну групу КПУ з ґазеткою «Нова доба». Більше від того, його обирають до Всеукраїнського Центрального Виконавчого комiтету (ВУЦВК) на ІV Всєукраінському съєздi совєтов, та він остаточно нахабніє заявляючись особисто до Москви вимагати недоплаченого. Там зустрічається з Лєніним, Сталіним, Троцкім, Зінов’євим… Звідти двічі виїздить до Харкова, торгується, торгується… Йому вже згодні «дать» навіть члена ЦК КП (б) У. Але, він вважає, що поклавши до більшовицьких ніг Україну – заслуговує більше, набагато більше: претендує на члена Політбюро ЦК КП(б) У!.

Але, тут совєцька золота рибка страйкує, та наш претендент опиняється біля розбитого корита. Однак, таке щось, як ґосподіна Винниченка – знітити важко. Він і постановляє для себе, що більшовицький виноград для нього ще надто зелений; визнати в чомусь поразку власного «еґо», – будь–що не може. Записуючи до щоденника (20.07.1920) наступне:

Перейти на страницу:

Сюжет

Атмосфера

Главный герой

Общее впечатление

Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)

Не работает?