Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Але, не так сталося, як гадалося. І Грушевський відмовився «давать показанія», і оговорювати практично вже не було кого, всі вже були в СЛОНє (Соловєцкіє лагєря особого назначєния); а нові – не наросли. Енкаведисти були настільки скандалізовані провалом справи, що навіть відпустили Грушевського на волю; хоч і без дозволу покидати Москву.
Він протриває ще три роки, та загине 1934 в Кісловодську на лікуванні. Підчас досить рутинної хірургічної операції, як писали, по видаленню карбункула.
Ми щиро сміємося з приводу сталінського «дєла врачєй», але тільки тому, що «дєло» – сталінське; тобто – звинувачення є завідомо брехливе. Але… чи знайдеться у світі хоч одна нормальна людина, яка наважиться твердити, що більшовики у своїх бандитських акціях по нищенню людей, – не використовували й лікарів? Дозволимо собі думати, що такої людини, принаймні – серед психічно здорових, – не знайдеться. Отже…
Пригадайте смерть М. В. Фрунзе, пригадайте смерть М. С. Грушевського…
Доповнення 2. Володимир Винниченко
Володимир Винниченко народився 1880 у родині не надто заможних селян неподалік Єлісавєтґрада. Як він пригадує сам, виніс із дитинства ненависть до поміщиків, на яких усе життя вимушений був гнути спину його батько. В цьому, певно, й були корені його майбутньої класової позиції, яка незмінно тягнула його у бік більшовиків; його перше, старіше протиріччя з реаліями життя.
На це накладалося наступне, друге протиріччя, яке він відчув, вступивши 1890 до Єлісавєтґрадської гімназії. Це протиріччя національне, між старою національною культурою та хамським ставленням до неї з боку офіційної імперської культури, яка так і не стала національною. Кпини над його українською мовою, яка була та полишилась єдиною перепоною для останньої русифікації, та незмінно дратувала його російських співучнів і вчителів; а це, в свою чергу, провокувало ще більшу затятість з боку впертого хлопця.
Насправді, це не були два окремі протиріччя, але тільки різні боки непримиренного протиріччя між єством обох націй, демократичною сутністю України – та тоталітарним змістом рабовласницької Росії. Однак, до розуміння цієї простої (а разом – як же складної!) істини, – Винниченко так ніколи і не зумів піднятись. Він усе життя гадав, що досить ліквідувати соціальну несправедливість, і… повсюдно автоматично настане «дружба народов».
На жаль, перевірити це так нікому й не судилося. Бо, більшовицька суміш державно–монополістичного капіталізму з класичним російським рабством, навряд чи могла претендувати на соціалізм; хай би хоч у першому наближенні. Попри те, що «дружба народов», яка ефективно замістила собою не лише минуле «обрусітєльство», але й прямий ґеноцид, – в цьому суспільстві дійсно існувала.
Усього цього В. Винниченко, на відміну від Д. Донцова, С.Єфремова або М. Міхновського – так ніколи й не зрозумів. А тому й нема жодних підстав відносити його до українських націоналістів; українство він сприймав у виключно декоративний спосіб, а на це держави – не потрібно.
Спрямованість до самоствердження, яку ми спостерігаємо в ньому з дитячих років, здатна робити дива, часом створювати й геніїв нації але – тільки тоді, коли до цього є ще багацько іншого. На жаль, навіть освіта цієї людини так і обмежилася всього тільки єлісавєтградською гімназією. Яку він сам охоче пригадував потім, саме життєві негаразди українських батьків, а до них – насмішки та переслідування в російській гімназії саме за українство, – ніби й сприяли утвердженю його в цьому самому українстві. Що ж, все мало так бути, але – куди ж воно поділося потім, оте його українство? – коли впливовим членом українського уряду – він незмінно працював на користь Москви. В самий відповідальний час свого життя; аж поки все й не розвалилося.
А поки, він самоутверджує себе далі, де тільки може. На початку 1902 він вступає до РУП (Революційна Українська Партія), а вже на її першому з’їзді наприкінці року – обирається до її керівництва. Потім його призивають до армії, але він, зінсценізувавши самогубство (!), – тікає до Галичини. Але, ще через півроку його, разом із Д. Антоновичем, прилапують на кордоні з чималим вантажем марксистської літератури та заганяють до дисциплінарного батальйону. Він отримує амністію лише у 1904, з нагоди народження царєвіча Алєксєя.
Полагоджує він і особисті справи, його дружиною стає Розалія Ліпшиць, дочка доволі відомого петербурзького банкіра. Це, мабуть, якоюсь мірою підстраховує їх існування, хоч – не подумайте – не заважає їм полишатися переконаними соціалістами.