Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Потім, по закінченні, 1891, у Львівському університеті створюється кафедра української історії, та за авторитетною рекомендацією В. Антоновича, він і потрапляє туди, як викладач української історії. Він хутко захищає необхідну дисертацію, але не лише працює в університеті, а й віддає чимало сил Науковому товариству ім. Т. Шевченка (НТШ). Яке чомусь може вільно існувати в Австро–Угорщині, але – шкода, для чогось не повинно існувати в Росії. Тому його потім, 1915, підчас російського наступу, – першим погромить «казачья команда». Товариству він віддав двадцять років свого галицького життя, чимало для нього зробивши; тут його заслуги применшити неможливо. Гідного соратника знаходить він в особі Івана Франка, з яким разом видавав «Літературно–науковий вісник» (окрiм досить авторитетних «Записок НТШ», куди також чимало пише). На превеликий жаль він, схоже, так і не віддав належне пересторогам І. Франка щодо підводних каменів соціалістичної ідеї, яких той висловив із властивою йому геніальністю, та чи не першим у Європі; а значить – у світі. Втім, можливо, що він тоді взагалі не надто цікавився соціалізмом. Хоча і входив у політичне життя.
Зокрема, він брав участь і в перетворенні 1899 товариства «Народна Рада» – в Українську національно–демократичну партію, яка проголосила кінцевою метою незалежну та соборну Русь–Україну. Ця ж партія представила до парламенту у Відні обґрунтований проект коронної національної провінції, яка обіймала би українські землі імперії. Він вивчався та неодмінно був би реалізований, якби Росія не спровокувала Першу Світову: їй тільки української провінції не вистачало…
Коли в Росії склалася «рєволюціонная сітуація» 1905–1907 та у Пєтєрбурзі став видаватися навіть «Український вісник» – М. Грушевський в серії статей викладає свою точку зору на українську проблему. Це все є досить знайоме та досить банальне. Росія повинна стати демократичною та федеральною, отже… свій шматок федеральності має отримати й Україна: національно–культурну автономію – «і зайцу дан клочок мєдвєжьєго ушка…»
Тобто, оте саме убоство, що весь час фігурувало у «державницьких» претензіях наступної УЦР.
Обміркуємо дещо ситуацію. Росія тоді, 1709–1711, брутальною силою і безоглядним терором приєднала Україну, заливши її кров’ю безвинних людей, пригадайте вирізаний Батурин, пригадайте роки наступного рабства; так, чи ж були підстави у будь–якого українця турбуватись, – а – що ж там буде з отiєю Росією? – очевидно, ні. Бо, чим гірше для Росії, тим краще для України. Визвольний рух мав би за будь–яких умов набути характеру загальної Коліївщини. Поготів, на таке щось Росія є понад чутливою: досить висадити в повітря кілька мостів, і «распоряжєнія єго вєлічєства» прийдется знову рік везти до Якутска, як у добрі старі часи. Простіше кажучи – шлях ірландських шінфейнів. Але ж, ні, ми – культурні люди, – подайте нам Христа ради шматочок автономії. Значить, – що ж? – уже відчували себе частиною Росії, хіба не так? От і не дивно, що замість автономії – отримали чергову різанину жандармського полковника Муравьєва; адже – не тiєю мовою, яку вони розуміють, ви розмовляли з ними, панове. Ми толерантні, кажете? – Ой, радше, байдужі до всього…
А ще при цьому вважають себе нащадками козаків: не до віри. Хіба що отих – «реєстрових», що рівно змагалися за кожну зайву вакансію; хоч королівську, а хоч і царську. Дивні, дивні люди населили Україну у ХХ ст., нічого не скажеш…
Але, повернемося до професора М. Грушевського. На часи революції він був уже відомим українським істориком, але – що ж він, власне, там зробив? Якщо формулювати коротко, то він тільки відновив іcтину. Але, з iншого боку, – чи не на цьому полягає обов’язок історика, чи не саме це є його вищим можливим досягненням? Бо в російській історії, з самих її початків, з XVIII ст., зі шкіри вилазили, пнулися представити справу так, ніби від Олега та по біжучого російського монарха, – тягнеться неперервний історичний ланцюг російської історії; власне – «русской історії». А Україна – це глуха «окраіна вєлікой дєржави Россійской», якісь там «малороси» «где-то на югє Россії»; та, більш–менш успішно впоїли цю дурість і світові. Цьому дуже сприяло підкрадене Пєтром і слівце «Русь» («якби не ми, то як вас величать?», Л. Костенко), та з великим рейвахом відсвятковане фіктивне «Тисячєлєтіє Россіі». Але, процитуємо краще з цього приводу сучасну точку зору: