Неболови

— А ти надовго, Іринко? — наче прочитавши її думки, обережно спитала баба.

Ірині стало соромно. Років зо два вона не з’являлася тут, а коли припекло — прибігла, підібгавши хвоста.

— Не знаю, ба. На кілька днів. Утомилася я. Хочу відпочити від міського галасу. Прокидатися тут і не мчати кудись, витріщивши очі. Не важливо, куди й навіщо, головне — бігти. Не випасти з ритму життя, показати іншим, що ти — не невдаха. А в тебе я хоча б кілька днів хочу побути собою, — вимушено посміхнулася. Раптом радість, яка переповнювала її весь день, кудись поділася. — А у вас тут що нового? — незграбно перевела тему на інше.

Баба Шура почала переповідати місцеві новини: той помер, ту діти до себе забрали доживати віку, у того онук («Пам’ятаєш, білявий такий, що кинув твою нову ляльку в калюжу?») спився та згорів від білої гарячки, онука тієї («Ви ще з нею билися, бо в тебе банти в косах були красивіші») раптом зарубала чоловіка сокирою, коли той після чергової пиятики з вилами ганяв її навколо хати. Ірина неуважно слухала, кивала, мішаючи ложкою варення у «фамільному» блюдці. Вона не пам’ятала майже нікого з тих, про кого говорила баба. Згадавши покинуту хату по дорозі, стрепенулась.

— А баба Маланка що, померла? Я сьогодні йшла повз неї — аж моторошно чогось стало. Хата порожня, розтягнуто все, — підвела голову до бабусі.

— Та, дитино, давно вже, роки зо три тому, — махнула рукою баба Шура. — Замерзла, кажуть, зимою, знайшли аж через кілька місяців напровесні, та й то тому, що влізли наші алкоголіки до неї в хату. Хотіли поцупити щось, а наткнулися на закоцюблу бабу. То й зчинили ґвалт. А так би вона, може, й досі лежала б там — кому до неї діло було? У селі самі немічні та п’яниці лишилися, а вона ж як тріска була — одна на білім світі. Років за дев’яносто їй уже було.

— Я пам’ятаю, вона якась дивна була. Похмура, відлюдькувата, наче не при собі. Та й жила аж під лісом, наче ховалася від когось. Ще й замурзана, розпатлана завжди. Ми її боялися, називали Бабою-Ягою, — промовила онука, задумливо облизавши ложечку.

— Ой, дитино моя, нещаслива вона була все життя. Таку долю важку дав їй Бог, що не побажаєш нікому. — Баба заходилася прибирати посуд і змітати крихти зі столу, та так знову й сіла з ганчіркою в руці, охоча до розмови. — Кажуть, гріх на ній тяжкий був…

Умостивши голову на складені на столі руки, як у дитинстві, коли бабуся вечорами розповідала казки про дивних істот, Ірина приготувалася слухати.

— Було це ще до війни. Сама я не пам’ятаю, але старші люди розповідали…