З любов’ю, Обрі
- Автор: Лафлер Сюзанн
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-289-5
- Переводчик: Наталія Ясіновська
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «З любов’ю, Обрі». Краткое содержание книги:
— Тож я б дуже хотіла, щоб ти спробувала виконувати всі домашні завдання, гаразд? І щоб цей перший тиждень на обіді ти сідала біля когось, кого ти ще не знаєш. Як думаєш, ти зможеш це зробити?
Я кивнула.
Емі записала щось у своєму блокноті, вирвала першу сторінку й віддала мені.
— Це час нашої наступної зустрічі. Хочу почути твої враження. Якщо захочеш поговорити, заходь, коли матимеш бажання. Якщо мене не буде на місці, запитай у приймальні, вони допоможуть мене знайти, гаразд?
— Гаразд, — відповіла я, хоча не могла собі уявити, чого б це я її шукала.
— Не забудь взяти з банки M&Ms, — нагадала вона.
— Дякую, я не хочу.
Коли виходила з кабінету Емі, думала про те, чи всі, хто проходить повз мене, намагаються вгадати, що зі мною не так.
Після школи я сиділа за кухонним столом і робила домашні завдання. З вулиці зайшла бабуся. Вона вся була в грязюці, і було помітно, що їй спекотно.
— Ну що ж, — сказала вона. — Думаю, цього року ми впоралися з городніми роботами.
Бабуся витерла руки об джинси і поставила на плиту каструлю з водою.
— Це вода на спагеті, — сказала вона. — Простежиш, поки я швиденько сходжу в душ?
— Звичайно, — відповіла я.
Бабусі не було хвилин п’ять, коли задзвонив телефон.
Я витріщилася на нього.
— Бабусю! — закричала я. — Телефон!
Якщо чесно, я боялася відповідати на дзвінок. Але ж бабуся цілими днями комусь телефонувала або чекала на дзвінок. Вона, мабуть, розсердилася б на мене, якби я не підняла слухавку.
Я побігла сходами нагору.
— Бабусю! — знову закричала я.
Мабуть, вона вже була в душі.
Ще один-два дзвінки — і людина, що телефонує, мабуть, покладе слухавку. Я побігла на кухню, поклала руку на телефон — почекала ще одного дзвінка, схопила слухавку і натиснула кнопку «говорити».
— Алло? — хоч хто це був, я сподівалася, що він не чує шаленого биття мого серця.
— Привіт, — я не впізнала голосу, але це була жінка. — Хто це? — запитала вона. Голос був надзвичайно схвильованим.
Дивне питання, адже саме вона подзвонила мені.
— Обрі, — сказала я.
— О, дякувати Богу! З тобою все гаразд? Ти з бабусею?
— Хто це? — запитала я.
— Тітка Джанет, — відповіла вона.
— У мене немає тітки, яку звали б Джанет.
Лиш тепер замотана в рушник бабуся, яка, мабуть, таки почула телефон, прибігла на кухню. Вона забрала у мене слухавку, перш ніж я встигла сказати щось іще.
Я сіла за кухонним столом. Спочатку бабуся назвала своє ім’я і говорила лиш «так» чи «ні», розповіла трохи про мене — так, ніби це не я говорила щойно по телефону, — але потім вона, притримуючи на грудях рушник, вигукнула:
— Дякувати Богу! Дякувати Богу!
У вухах загуло. Здавалося, що бабусин голос лунає здалеку, ніби з якогось тунелю. Я повільно встала з-за столу, а потім, усе швидше й швидше, пішла нагору. Я впала на ліжко, обличчям донизу, і стала чекати, рахуючи вдихи і видихи.
Через годину і більше тисячі вдихів до кімнати зайшла бабуся, не така мокра, але все ще в рушнику. Її сиві кучері прилипли до обличчя.
— Я знаю, де вона, — сказала бабуся. У голосі одночасно чулися щастя і втома.
— Це добре, — відгукнулася я.
— Це має бути тобі хоч якимось полегшенням, — на завершення фрази бабуся трохи підвищила голос.
— Та ні, — відповіла я.
— Ти не хочеш дізнатися, де вона? Не хочеш знати, як туди дісталася?
— Нє-а… Хто така тітка Джанет?
— Університетська подруга твоєї мами. Вона казала, що бачила тебе, коли ти була маленька. Ти не пам’ятаєш?
— Нє-а.
— Твоя мама зараз з нею.
— Де?
— В Колорадо.
— В Колорадо?
— Там живе Джанет.
Жодна з цих новин нічого для мене не значила.
— З нею… все добре?
— Вона… у безпечному місці, — обережно відповіла бабуся.
— Я не розумію, — сказала я. — Я не розумію.
Бабуся не відповідала, тож я повторила втретє.
Якщо з нею все добре, що вона робить в Колорадо? Чому вона не зі мною?
— Обрі?
— Мене зараз знудить, — я перехилилася через бильце ліжка. Бабуся стривожилася.
— Каченятку, дорогенька… — бабуся підняла мою голову і тримала навпроти своїх грудей. — Дихай глибоко. Усе добре.
Вона почекала, поки моє дихання вирівнялося, а потім сказала:
— Я піду вдягнуся. Потім поговоримо, гаразд?
Я притулилася до бильця ліжка, відчуваючи, як починає пітніти чоло.