Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
Батура вмостився на чолі столу. Далебора з Сулицею, яко старших, всадовив праворуч. Вогник, гостем бувши, опинився поруч з дідом. Навпроти нього сидів Змагор, котрий весело підморгнув йому, а навкіс — хазяйчина донька, що цікаво зиркала в його бік карими оченятами.
Місце між господинею і Змагором було вільне і призначалось, видимо, для старшого сина. Батура поглянув на порожнину, що нагадувала вибитого зуба, і зітхнув:
— Ну, ось… Жона моя — Світана, сина другого знаєте, донька ж — Поляна. А се гості мої — волхв Далебор та учень його…
— Вогником званий, — тихо підказав юнак. Поляна звела брови:
— Дивина-а… Справжні волхви…
Змагор штурхнув її під бік, і дівчина, почервонівши, замовкла. Батура всміхнувся поблажливо:
— Насип-но борщу, Світано.
Тільки-но Вогник підніс ложку до рота, як рипнули двері, і до світлиці увійшов молодик, вельми схожий і на Змагора, і на Батуру, тільки що не такий високий. Зодітий він був у грубе вретище, і весь час горбився, ніби соромився свого сильного тіла. Світана кинула на чоловіка винуватий погляд і схопилася з місця:
— Сідай, синку… Я ось тобі капусточки з редькою…
— Сядь, жоно! — рявкнув Батура, — або він їстиме те, що й ми, або ходитиме голодним, чи трапезуватиме там, звідки прийшов! Поляно, ходи, злий брату на руки!
— Ви ж знаєте, батьку, я пощуся, — стиха відповів молодик, — та й вам би слід пригадати, що нині п’ятниця — день смерти спасителя нашого.
— Се не привід сідати до обіду брудному, наче мара! — гримнув дереводіл, — і на борщ з м’ясом я заробив мозолями своїми! Зволь робити все як належить, або йди, звідки прийшов!
— Батьку, — мовила Світана благально, — хай дитина хоч трошки поїсть! Він же уже два дні не обідав…
— В дитяти твого вже он борода росте, — буркнув Батура, поступаючись. — Оце тільки задля того, що гості в хаті, а то б мав би він у мене обід…
Світана похапцем поставила перед юнаком, що, перехрестившись, сів на краю лави миску з кришеною капустою та редькою, ледь помащеними олією. Та Первень їсти не став, бо очманіло витріщився на Далебора. Він роздивлявся волхва так пильно, що Батура, якого дратувала синова поведінка, засовався по лаві і вже хотів щось таке мовити. Раптом молодик уздрів Полісуна, який пробрався до світлиці, приваблений запахом їжі. Вовк поклав Вогнику на коліно свою велику голову, і Перунич усміхнувся ледь ніяково.
— Не бійтесь, — сказав, звертаючись до хазяїв, — це — мій друг. Він все розуміє і не зробить шкоди. Вірно, Полісуне?
— Ау, — озвався сіроманець, наче і справді відповідаючи.
З Первня цього було задосить.
— Батьку, — спитав він, — хто ці люди?
— Мої гості, — сухо сказав Батура.
— Чи є вони християнами? — продовжував допитуватись молодик.
— Сам бачиш, що ні, — буркнув дереводіл, — їж собі мовчки.
Первень підвівся з-за столу, так і не доторкнувшись до їжі. Батура стис в руці дерев’яну ложку, і та хруснула, ламаючись.
— Ніколи ще, — мовив тесля, — не говорили у Києві, що Батура, а чи рід його, порушили закони гостинності! Ти зневажив моїх гостей, мій старший сину! Сядь зараз же, бо я зіб’ю тебе на квашене яблуко!
— Воля ваша, — сумирно відказав юнак, — але я не сяду за стіл, опоганений ідолопоклонниками.
Батура по-ведмежому почав вибиратися з-за столу, але тут на його рукав лягла Далеборова долоня.
— Поштивий господарю, — озвався волхв, — я знав одного чоловіка такої ж натури. Тільки карала його мати…Тяжко карала, бо була жоною твердої вдачі. Та чим тяжчою була кара, тим більше той чоловік відчував себе правим. І згоріла на тому вогні мати, а не він. Зараз він молиться Богу своєму, і певний свого Вираю, а мати давно в могилі. Дайте синові спокій. Він всього лише учень, а я знаю учителя…
— Та звідки ви можете знати отця Феодосія? — здивовано спитав Батура, наче вперше придивившись до свого гостя, — от лихо, та ви ж ніби схожі… Як родичі… А я все голову ламаю, де міг бачити вас раніше…
— У мого наставника, — сказав Первень тремким голосом, — не може бути таких родичів. Се не просто ідолопоклонник, батьку, се втілення диявола, що спокушає своєю схожістю зі святим чоловіком! А ви їсте за одним столом з людиною, котра невинну кров приносить в пожертву Богам своїм!
Перш, ніж Батура надумав щось відповісти, Первень вибіг із хати. В світлиці запанувала напружена передгрозова тиша.
— Оце так пообідали, — врешті порушив мовчанку дідо Сулиця.
— Сподіваюсь, — озвався Далебор спокійно, — мені не треба оповідати про те, що кров, яка спливала по Перунову клинку, не була невинною…