![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— Я теж убивав! — вигукнув, не стримавшись, Змагор, — така доля воїна! А брат боїться крові, того і хоче до монастиря.!
— Того, чи не того, — сказав трохи не жалісно Батура, — чи не все одно мені? Старший син, спадкоємець, ні до меча, ні до сокири не здатний, ходить по місту як обідранець, стравами, що матір приготувала, гидує… Та ще й гостю моєму мовить увічі, що той трохи не п’є кров немовлят… Та хіба ж так можна? Я он теж…хреста на шиї маю…
— Меч Перунів, — озвався Далебор, — відбирає лише життя. Меч твого Бога, Батуро, висмоктує душу.
Дереводіл зітхнув, і взяв з доньчиних рук цілу ложку.
— Ви хоч пробачте дурневі, Віщий, — мовив прохально, — не наводьте лихих чарів… Син же він мені, хоч і недолугий.
— Прощати я не вмію, — сказав Далебор без усмішки, — але ніколи не побажаю лихого вашому роду.
Вогник без особливого бажання сьорбав вихололий борщ. Як ніколи йому хотілося повернутись до їхньої з Далебором хижки на Хорсиці. Там було просто, затишно, і Боги говорили з людьми мовою Сонця, дощу і вітру. Даремно вони з учителем пішли відтіля. Ніякий новий князь не поверне Батуриній родині втрачений спокій.
«Війна, — нагадав Вогник сам собі, — негоже воїну відсиджуватись в безпеці, коли на Русь іде орда! Хай йому грець, тому Первню, він все одно не йтиме до битви, а отже і не буде муляти очі!»
З тим юнак заспокоївся і простяг руку по пиріг. Поляна присунула до нього миску і раптом усміхнулась.
Вогник відповів приязним усміхом. Дівчина дедалі більше подобалась йому.
* * *
Ввечері до дереводілової хати почали сходитися люди. Далебор поставив Вогника на чатах, і той просидів півночі надворі, разом з Полісуном, пильно вдивляючись у темряву. З вікна світлиці долинало невиразне гудіння голосів. Чи вдасться Далеборові умовити інших так, як він умовив Батуру?
Змовники розійшлися аж під ранок. Далебор подався з ними, дозволивши Вогнику відпочивати. Але спати юнаку не хотілося. Наповзав світанок, вже по-осінньому прохолодний і багряно — червоний, наче вісник лиха.
Вогник пройшов у садок і видобув з піхов М’єльнір. Звичні вправи швидко розігріли йому кров. А коли юнак побачив поміж молодими яблуньками Поляну, його і зовсім наче приском обпекло.
— Доброго ранку, — мовила дівчина несміливо. На її милому личку змагалися соромливість і цікавість.
— Дай Боже-Дажбоже, — озвався Вогник і опустив зброю.
— Ти, мабуть, — сказала Поляна, — б’єшся на мечах краще, ніж Змагор.
Юнак зрозумів, що Батурівна спостерігала за ним, і відповів ухильно:
— Хто-зна… Ми не сходилися у двобої.
— А Вогник — це ім’я чи прізвисько?
— Тепер ім’я…
— А старий волхв — твій дідо?
— Навчитель…
— А рід твій де?
— З-під Турова… Був…
— Чому — був?
— Бо їх убили.
— Розбійники? — охнула дівчина.
— Княжі люди. Хотіли нас охрестити. Силою.
— Дідо Шевчик, — зітхнула дівчина, — розказував, що колись у Києві теж таке було. Багато людей загинуло. А дідо хрестився — і вижив.
— Мій рід — рід воїнів, — озвався юнак, — ми або живемо за законом Прави, або гинемо. Нема третього шляху.
— Так жити, — мовила Поляна стиха, — страшно…
— Але тільки так жити належить, — сказав Перунич, — але для чого тобі, лебедятко, тривожитись долею воїна?
— Бо ти такий… — сказала дівчина, — не схожий на знайомців моїх. Як камінь, розпечений зсередини. Тобі в очі дивитись — все одно, що у прірву з кручі… І ти — язичник… Брат мій найстарший, ти бачив його, страшне говорить про вас…
— Я чув, — озвався Вогник, — та не вір йому, дівчино! Жертва Перунова — смерть у битві. Перун не приймає іншу кров. От загину я, чи Змагор твій зі звитягою — ото і буде жертва Перунова.
Поляна хапливо перехрестилась:
— Не дай Боже…
— Чому ні? — здвигнув плечима юнак, — вояцька смерть — подруга воїна.
— Ти так спокійно говориш про смерть? І не боїшся?
— Вчитель говорив, — сказав Вогник подумавши, — що смерть — лише крок до незнаного світу. В тяжкі часи жерці Перунові по власній волі робили цей крок. Ступали у вогонь, аби звістити Богів про скруту Дажбожих Онуків. І Боги приймали гінця, і помагали… Смерти не треба боятись. Навіть такої.
— Кипчаки ідуть на Київ! — вимовила Поляна, — знаєш же?
— Та вже ж…
— Змагор сказав, що ваша поява — се знак… Що Давні Боги оборонять Київ… Тому і Перун прислав своїх воїнів-чародіїв… а…а може навіть повернутись сам…