Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
— Чоловіче? Сань! — знов покликала вона
— Так, дружино! — відволікся від роботи він. — Що сталося?
— Слухай… — Віка м’яла рушник. — Я подивилася тут в Інеті: якщо ми продамо наші обручки, ну й додамо ще сережки й іншу шолуху, то зможемо купить два броніки солдатам.
Олександр дивився на дружину, і в його очах світилися сльози.
— Ось, — вела вона далі, показуючи йому сторінки з броніками на компі. — Дивись, я все знайшла в Інтернеті! Якшо все здамо, то вистачить на два.
— Ну звісно, люба! — Олександр обійняв дружину.
— Дякую!
— Це тобі, люба, дякую. Я б точно таке тобі не зміг запропонувати!
— Я знаю. І ціную. Та такі часи. Мені тільки прикро, шо я ніколи не любила золото і в мене його так мало.
— Ну два життя — це не так і мало.
— Так, два життя — це космос.
Віка вийшла на ґанок і глянула на небо. Над Донбасом розкинувся Чумацький Шлях. Жінка нервово закурила.
— Не нервуй, дружино, — обійняв її ззаду чоловік. — Усе буде супер. Ми — два життя, сусід — два життя, ще хтось — два життя, так країну і відвоюємо!
Життя в Кряківці
Хтось прожив усе життя у Новому Йорку. Він пив каву на розі Орчард і Блум, любив цілодобовий відгомін міста і порівняно теплі зими.
Хтось прожив усе життя в Парижі. Він їв до кави круасан, сидячи в кафешці на Єлісейських полях, і посміхався натовпу туристів.
Хтось прожив усе життя в Празі. Він годував лебедів у Влтаві і попивав пивко у кабачку навпроти виходу з метро Староместська.
А Маша все життя прожила в Кряківці. За своє життя вона нікуди не виїжджала за межі району. Не була навіть у Луганську, вже не кажучи про Київ, Львів чи Москву. Вона не дуже розуміла, що таке руський мир і взагалі шо таке Новоросія, бо з першого класу в підручнику був жовто-блакитний стяг і «Ще не вмерла Україна».
Вона загинула, так і не дочекавшись свого п’ятнадцятого дня народження. У її кімнаті, посічені шрапнеллю, і досі висять на стіні вирізані з журналів Ейфелева вежа, вечірня панорама Мангеттену і Карлів міст.
Червоноголовий сорокопуд
— Сматри, Сапог, паходу у нас гості! — Гога передав бінокль напарнику і тицьнув у бік пагорба.
Там, нагорі, за пару кілометрів був блокпост «нациків». Загалом, ніхто до кінця не знав, чи то справді Нацгвардія, чи військо, бо ж блокпост не тримав дорогу, а займав найвищу точку і до нього просто так навіть не зашлеш «перехожого». І ось зараз, десь на половині відстані до «нациків», на схилі пагорба топталася якась постать.
— Опачкі, - плямкнув губами Сапог, споглядаючи постать у бінокль. — Коректувальник!
— Ошень похожа, — кивнув Гога. — У ніво блакнот і прібор какой-та!
— Будем брати!
Гога з Сапогом тихенько рушили до лісосмуги, куди з пагорба поволі наближалася постать незнайомця. Той пригинався, щось фотографував, потім записував у блокнот і наговорював у диктофон.
— Сука бендєравская. — Гога скинув автомат і присів за крайнє дерево.
Сапог завмер трохи правіше за кущами і також навів автомат на незнайомця.
— Стій! Підніми руки і повільно йди в мій бік, — гаркнув Сапог.
Чоловік підняв руки. В одній був блокнот, в іншій — диктофон.
На вигляд йому було десь за сорок. Худий, миршавий, з круглими скельцями окулявів, він завмер, а потім навіть посміхнувся.
— Хлопці, я не військовий, у мене немає зброї.
— Йди сюда, сволач, — прошипів Гога, поглядаючи на пагорб «нациків», чи, бува, не йдуть слідом за цим. Однак там було тихо.
За десять хвилин полонений уже лежав, харкаючи кров’ю, у посадці. Руки його були з’вязані за спиною. Розбиті окуляри валялися поруч.
— Ти нам тут сказкі ні гаварі. — Гога, що стояв над ним і роздивлявся знімки у фотоапараті, копнув лежачого в живіт. — Расказивай, на кого работаєшь, где тваі артілєрісти, кого корєктіруєшь!
— Та який я коректувальник? — плакав зв’язаний чоловік. — Я ж кажу, шо орнітолог! Вивчаю червоноголового сорокопуда!
— Позиції ти наші вивчаєш, а не сракопуда, — визвірився Сапог. — Ти думаєш, ми такі тупі, шо повіримо в таку примітивну легенду?
Сапог саме чистив наплічник полоненого. Витяг і кинув на траву ноутбук, бінокль та записники. Дістав пакет з бутербродами і почав чавкати.
— Ніхуйова у вас, «нациків», пайка, домашня, — прошипів він, роздивляючись записники. — Не те шо ми «Мівіну» лупим тижнями, захищаючи батьківщину.
— Хлопці, відпустіть, я правда не винний, — плакав коректувальник.
— Завалі дуло, — гаркнув Гога.
У цей момент Сапог щось знайшов у записнику.
— А це шо? — Він підбіг і почав махати перед носом затриманого записником. — Це що за координати? Ціла купа координат, ти тварюка!
Сапог ударив з ноги в груди плюгавого.
— То координати місць, де я бачив пташок, — заверещав зв’язаний.
— Сійчас ти всьо раскажешь, гавно укропскає. — Гога витягнув з ножнів ножа і, піднявши за барки полоненого, притулив його до сосни.
— Що ви хочете робить? — плакав той.
— Я атрежу тібє уха. А єслі нє прізнаєшся, то буду дальше атрізать по пальцю. — Гога вхопив чоловіка за вухо і підставив ножа. — Ну? Гаварі!
У наступну мить Гога якось дивно хрюкнув, відпустив вухо полоненого і почав мішком падати праворуч.
— Мама, — встиг лише пробелькотіти Сапог і також повалився на землю. Його тіло били конвульсії, а землю біля голови зафарбувала кров.
На галявину, прикриваючи один одного, вискочили троє озброєних людей у формі. Ще один, вдягнений у «кікімору», слідкував за ними здалеку.
— Скільки їх було?
— Д-двоє, - прохрипів полонений.
Один з військових розрізав пута і підняв чоловіка на ноги. Другий перевіряв тіла вбитих. Третій скидав речі орнітолога в наплічник.
— Ну чого ви нас не послухалися? Ми ж попереджали, що в цей бік пагорба ходити небезпечно. Тут війна, розтяжки, врешті ці… - військовий махнув на тіла.
— Я? Я побачив самицю сорокопуда і не втримався, — плакав орнітолог, розтираючи затерплі руки. — Ну як так можна? Я ж казав їм, хто я.
— Ну перестаньте. — Військовий обійняв чоловіка. — Головне — живі. Зараз відправимо вас додому. А закінчимо війну, повернетеся знов до своїх сракопутів!
— Сорокопудів!
— Тим більше, — посміхнувся військовий. — Ну шо, хлопці, зброю, документи забрали? Пішли назад. Сховаєм птіцелова, потім розберемося, шо з цими дєятєлями робить.
Чотири постаті пішли вгору пагорбом. П’ятий, той, що в «кікіморі», залишився на краю посадки, прикриваючи відхід.
Вадік
Поїзд плив Слобожанщиною. В засмальцьованих, здається, ніколи не митих вікнах відбивався степ, лісосмуги та час від часу пролітали сільські хати з переїздами. Краєвид крізь брудну шибку купе був ще похмурішим, ніж насправді. Здавалося, зима вже відступила, а весна плюнула і вирішила не приходити.
Микола сидів у купе сам. Запалі щоки і гострі вилиці від чужого ока ховала борода. Вона, вже місцями сива, встигла добряче відрости, і зараз Микола, відбиваючись у вікні, скидався собі на партизана. Принаймні саме так він уявляв їх у дитинстві.
Микола стомився. Чотири місяці війни далися взнаки. Лоб і кутики очей прорізали глибокі борозни зморщок. Губи обвітрилися, руки розтріскалися. І все ж він дуже не хотів їхати з фронту додому. Бо не було куди йти. Півроку тому він поховав тітку, останню родичку, яку мав. Потім повісив на хату замок і поїхав у райцентр у військкомат. Далі полігон, згадування навичок з часів служби в радянській армії і передова. Микола воював чесно. Його взвод бійці між собою називали «лютий». Такий самий позивний приліпився і до Миколи. Миколині пацани билися, як леви. І все ж, коли нагорі вкотре вирішили «миритися», ротний наполіг на ротації. Поїхали всі зі взводу, тож поїхав і Микола. Мінімум на два тижні.