Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
Я побачив також кілька бункерів із залізобетону. Ці могутні конструкції були колись старанно обкладені дерном і обсаджені кущами та ялинками. Тепер бункери мали вигляд невеличких пагорбів, що дивилися в бік річки порожніми дірками, з яких напевне стирчали колись дула кулеметів чи дрібнокаліберних гармат. З тильного боку бункерів були важкі залізні двері, розчинені навстіж… Присвічуючи собі запальничкою, я заглядав усередину, та скрізь стояла вода, жоден з бункерів не міг правити браконьєрам за притулок.
І знову дерев'яний бункер. На ньому перехрещені гілки. Збоку чималий мурашник з великими червоними мурашками. «Це тут лучники знайшли людський кістяк і череп», – подумав я.
Вхід до бункера був низенький, я мусив стати навколішки, аби зазирнути всередину. Та одразу ж підскочив, бо кілька червоних мурашок блискавично вилізли мені на литки й почали кусати. Хазяями цього бункера були мурашки.
Я засвітив запальничку й знову зазирнув у темний бункер. За цю коротку мить я встиг помітити в темряві білі людські кістки.
Струсивши мурашок з ніг, я випростався. Не знати чому мене охопило надзвичайно неприємне почуття – ніби мені загрожувала небезпека, ніби десь за стіною молодих ялиць причаївся ворог. Здалося, що й ліс якийсь похмурий, повний жахів. «Мабуть, в усьому винен отой людський кістяк», – заспокоював я себе. Проте ніяк не міг збутися враження, що мені загрожує небезпека, що з-за гілок дерев стежать за мною ворожі очі.
Я пройшов трохи до залитого водою протитанкового рову, сів скраю і запалив цигарку.
«Мені нема чого непокоїтися, – міркував я. – Мабуть, колись у цих місцях точився запеклий бій, в якому полягло багато солдатів. Той бункер, можливо, засипало від вибуху, і хтось у ньому загинув. Згодом дощі змили землю з бункера, розчистили вхід і тоді кожен міг побачити кістяк. Ні, нема чого сушити собі голову…»
Підвівшись з землі, я швидко обернувся в той бік, звідки тільки-но прийшов. Раптом мені здалося, що поміж ялинами майнула якась тінь. Вона одразу ж зникла, та я почув, як тріснула зламана гілка.
«Хтось стежить за мною», – зрозумів я.
Уже вечоріло, а я був у найдальшій, безлюдній частині лісу. Сказати щиро, я трохи злякався тієї людини, що вистежувала мене, і швидко подався вздовж рову аж до кладки над водою. По ній я перебіг на той бік й на мить спинився. «Стривай-но, я пошию тебе в дурні», – подумки засміявся я, схопив жердини й посунув їх уперед, аби вони ледве діставали берега. Було вже темно, і той, хто стежив за мною, мабуть, не побачить, що жердини погано укріплені. Якщо він необережно ступить на кладку, жердини посунуться вниз і той чоловік упаде в воду.
Ховаючись за деревами, я зробив чимале коло і підкрався до рова.
Мені залишалося до нього ще кілька метрів, коли я почув спершу тихий зойк, а тоді тріск жердин і гучний плюскіт води. Хтось попав у мою пастку.
Плазом, аби не привернути до себе уваги, я підкрався до самого рову й обережно визирнув. Хоч уже добре стемніло, я побачив над поверхнею брудної води… голову дівчини. Тієї самої, що приходила до мене на Острові злочинців, а допіру вигнала мене із садиби над Віслою. Отже вона стежила за мною відтоді, як я грюкнув хвірткою, йдучи з її подвір'я.
Отямившись од переляку, дівчина почала видиратися на берег. Але в цьому місці він був дуже стрімкий, і вона разів зо три зісковзувала назад у воду.
Я вийшов з кущів, нахилився над ровом і подав дівчині руку. Вона прийняла мою допомогу, хоч якусь мить вагалася, – я бачив це з її очей.
Вилізши нагору, дівчина присіла навпочіпки і схопилася руками за кісточку лівої ноги.
– Здається, я звихнула ногу, – простогнала вона.
– Боже мій, – зітхнув я. – Коли б я знав, що то ви стежите за мною, ніколи в житті не влаштував би тієї пастки.
– А це була пастка? Ви посунули жердини? – люто крикнула вона, зірвалася на ноги, та від болю знову присіла.
Я розвів руками – це мало означати, що я каюся. Мені було справді жаль цієї дівчини, сукня в неї була мокра, обліплена намулом та прілим листям.
– Коли б я знав…
– Ви… ви… – повторювала вона, шукаючи слова, яке найкраще передало б те, що вона про мене думає. – Ви… підлий.
Я знизав плечима.
– Не розумію, чому я викликаю у вас таку лють? Чи я заподіяв вам щось лихе? Ви ж мене не знаєте, не уявляєте, хто я такий, чом же так ворожо ставитесь до мене, чом вважаєте, що я підлий?
– Ви… ви… – знову шукала вона якогось міцного слова. – Ви… огидний.