Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
– Це старий колодязь, – вирішила Залічка.
– Який же це колодязь, коли в ньому он людські кістки! – закричав робітник, виймаючи з землі держаком лопати людську гомілкову кістку.
– Може, це скринькова могила? – замислилася Залічка. – В період поморської культури небіжчиків ховали у викладених із кам'яних брил могилах, схожих на великі скрині. Тільки тоді панував звичай спалювати людські останки, а попіл зсипати в урни…
Робітники почали обережно відгортати землю з кам'яного прямокутника і знайшли кістки таза, хребта, а далі й череп. Невеличкими лопатками вони нарешті відкопали цілий кістяк, який лежав у цьому прямокутнику не в звичайній позі, а скарлючений, дивно вигнутий, наче людину ввіпхнули сюди силою.
Розкопували довго, аж до полудня. Пан Кароль уже встиг улаштуватися в таборі антропологів – між великими наметами експедиції він втиснув свій червоний наме-тець на дві особи. В цьому ми переконалися, коли Залічка оголосила кінець робочого дня й разом із своїми помічниками пішла до табору обідати. Я теж узявся варити обід і тільки о четвертій годині дня вирушив у ліс подивитися на бункери, що їх знайшли гарцери.
«Так, я тепер на правильній путі, – міркував я, йдучи узліссям понад річкою, бо саме так радили мені йти лучники. – Коли в лісі є давні бункери, то браконьєрам найпростіше, мабуть, влаштувати собі притулок у якомусь із них. Бункери будували на кількох, ба навіть на кільканадцятеро солдатів, тож вони, напевне, просторі, можна там намостити ліжка і жити аж до зими. Браконьєри, либонь, старанно замаскували вхід до бункера, та й сам бункер за такий довгий час уже обріс кущами, отже знайти його буде не легко…»
Раптом я аж спинився від несподіваної думки:
«Якщо ці бункери збудовано ще в 1939 році, то хтозна, може, в якомусь дідич Дунін і лісничий Габрищак сховали ті коштовні скарби».
Стежка привела мене до невеличкої садиби. У цьому місці ліс підходив майже до берега річки, садиба займала шматок землі між водою й лісом. Високий паркан обгороджував подвір'я з дерев'яним будиночком і повіткою. На березі паслася корова, під плотом валялися старі річкові бакени, на стіні будинку висів рятувальний круг. «Тут живе той чоловік, що засвічує вогні на річкових бакенах, подумав я. – Той чоловік, що так розгнівався, коли почув з Острова злочинців вигук: «Ба-ра-баш!»
Подумавши, що мені корисно з ним познайомитись, я штовхнув хвіртку і зайшов на подвір'я. Мене привітав голосний гавкіт псів, замкнених у повітці. На цей гавкіт одразу вийшла з хати й стала на дверях дівчина – та, що навідалась до мене на Острові злочинців і звеліла негайно забиратися геть.
– Добридень, пані, – привітав я дівчину. Вона зміряла мене лихим поглядом.
– Чого вам треба? Чого тут вештаєтесь? – гнівно спитала вона. – Ідіть звідси, бо я спущу з ланцюга псів…
– О боже, – зітхнув я. – Ви не встигли ще довідатись, чого я сюди прийшов, а вже лякаєте мене псами. Я побачив корову, що пасеться на березі, та й зайшов спитати, чи не продасте мені трохи молока.
– Нічого ви не купите. Йдіть звідси.
– Гаразд, піду. Коли б знаття, що тут живете ви, я ніколи в світі не зважився б зайти сюди.
По цих словах я крутнувся й пішов собі, грюкнувши хвірткою.
«Чом вона так ненавидить мене?» – міркував я, йдучи лісом.
Ця зустріч, хоч і неприємна, все-таки була мені на користь. Я побачив, де живе дівчина, узнав, що є певний зв'язок між нею і тим чоловіком, який світив вогники на річкових бакенах.
«Може, це його дочка? – гадав я. – Може, вона підозрює, що то я лякаю її батька отим «Ба-ра-баш!» і через те гнівається на мене?»
Я перетнув піщану дорогу, якою колись їхав «самом», й опинився в невідомій мені частині лісу. Тут росли височенні старі сосни, за ними розрісся смерековий гайок, перетятий глибоким протитанковим ровом. З нього, певне, колись й починалася система укріплень. Рів був глибокий, із стрімкими краями, а що місцевість тут досить низька, то в нього набігло повно води, чорної й смердючої від гнилого листя. Рів тягнувся далеченько, й перескочити його було ніяк. Нарешті, поблукавши вздовж рову, я побачив щось схоже на кладку – кілька грубих жердин, перекинутих через воду.
По той бік рову теж росли смереки, а між ними, серед трави, можна було розгледіти рештки окопів і кулеметних гнізд. Посеред окопів, через кожні кільканадцять метрів, височів бункер. Спершу я натрапив на бункери, побудовані з дерев яних колод, тепер уже погнилих. Дахи в бункерах попровалювалися, всередині було повно землі й сухого листя. Деякі бункери стали пристановищем диких кролів, а в одному навіть оселився лис, перед напівзаваленим входом валялися кістки і скривавлене пташине пір'я.