Брати Кошмарик, Магістр і я
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Переводчик: Лєнік Ольга
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати Кошмарик, Магістр і я». Краткое содержание книги:
Гостросюжетна повість відомого польського письменника про виховання дітей, про взаємини поколінь та про охорону навколишнього середовища.
Переклад з польської Ольги Лєнік
Малюнки Ростислава Безп'ятова та Георгія Філатова
Перекладено за виданням:
Jerzy Broszkiewicz. Bracia Koszmarek, magister i ja. Nasza ksiegarnia, Warszawa, 1980.
Я відклав машинопис і взяв «Алісу». Вся моя родина вже зібралась удома. Повідомлення про мій грип сприйняли спокійно. Повірили. Тільки дружина подивилась на мене дуже співчутливо, але якось надто прискіпливо,
У неділю був невеликий туман. Як на замовлення. Діти поїхали за місто, забравши з собою собак, бабуся дивилась телепередачі, дружина вирушила на далеку пішохідну екскурсію. Мене це не дуже тішило, бо ніхто з них не побачить дії «Кольорових димарів». Щоб ніхто не заважав мені читати, я вимкнув телефон. Сподівався, що так само, як зараз він мовчить, десь о восьмій вечора розбалакається. Тому я всіх попередив, що навіть коли телефон увімкнуть, то я як хворий не відповідатиму, навіть якщо дзвонитиме архангел Гавриїл, професор Фрейд чи Джейн Фонда.
І справді, телефон залементував уже через хвилину, як його ввімкнули. На щастя, дзвонив апарат у кімнаті собак і дітей. Дружина, людина ділова й акуратна, принагідно ще раз запитала, чи мене немає вдома. Я пригадав собі своє майстерне розігрування в ті страшні роки, коли я був змушений відповідати на телефонні дзвінки зі Спілки письменників, з клубу, з редакції, з Радіокомітету, на приватні дзвінки. Загалом вести до тридцяти телефонних розмов щодня. Розиграш був простим: запалення голосових зв'язок! Це означало, що я можу розмовляти лише хрипким шепотом. Я вирішив, що й тепер це найкращий вихід зі становища. І на запитання дружини відповів страхітливо хрипким голосом:
— Я вдома. Немає мене для телефону.
Дружина на три чверті або, може, навіть на чотири п'ятих повірила мені із співчуття, що в мене запалення горла. Вона дала мені огидні таблетки, щоб я їх смоктав, а сама пішла сказати всій родині, що батько вдома, але розмовляти не може через запалення голосових зв'язок.
Я вдавав, що зачитався «Обранцем» Томаса Манна. Проте, коли через двадцять дві хвилини дружина повернулась і мовчки подивилась на мене, я, щоб «не напружувати голосових зв'язок», намалював у повітрі пальцем великий знак запитання.
— Поки що не знаю напевно, хто кого, — мовила вона задумливо, — але хтось когось налякав. Ще й дуже налякав.
Я розвів руками, прикидаючись, що нічого не розумію.
— Не розумієш? — спитала дружина. — Чудово! Я теж нічого не розумію.
Я показав пальцем у напрямку кімнати наших дорослих дітей.
— Потерпи, — сказала дружина, — Анджей збирає інформацію. Коли він подзвонить у двадцять місць, Агнешка прийде сюди з рапортом.
— На яку тему? — прохрипів я.
— Просто всі знають: щось трапилось — але ніхто не знає, що саме трапилось чи може трапитись.
Я покірно заплющив очі. Дружина вийшла з кімнати.
Накривши голову двома подушками, я зайшовся реготом. З усієї сили моїх здоровісіньких голосових зв'язок завив, наче кремезний ватаг, що скликає голодну вовчу зграю під морозним зоряним небом Аляски.
Хтось смикнув мене за плече. Дочка! На щастя, вона не чула батькового виття.
— Ти так погано себе почуваєш?
— Погано, — прохрипів я. — Але зараз уже трохи краще.
— Добре, що вже краще.
Я похитав головою: мовляв, і добре, й недобре.
«Що відбувається?» — написав я на папірці й, скривившись, мов привид батька Гамлета, подав папірця Агнешці. Вона прочитала, знизала плечима.
— Мама каже, що хтось когось страшенно налякав. Я зрештою вважаю, що мама, як психіатр, повинна була б сказати, що комусь дуже погіршало.
Я розвів руками, безмовно благаючи: «Рятуйте! В чому справа? Що сталося, хай йому біс?»
Дочка ввічливо, навіть ніжно посміхнулась:
— Тату, наскільки я знаю твої жести, ти запитував: «Що сталося, хай йому біс?» Признайся, ти не згадував нічого гіршого за біса?
— Так! — вереснув я пошепки. — Тобто ні! Я не знаю, що відбувається!
— Я так само, як і ти, нічого не знаю. Зате кожен має свої власні пояснення, гіпотези чи припущення. Протягом тридцяти семи хвилин до нас подзвонили дев'ятнадцять осіб. Самі безпосередні свідки. Тобі, звісно, хочеться знати, що побачили безпосередні свідки? Я розповім, таточку. Згідно з повідомленням цих безпосередніх свідків, — а були їх тисячі й десятки тисяч, — точно о дванадцятій годині, тобто опівдні, над вісьмома найвищими в місті заводськими димарями появились чи то кольорові хмари, чи то барвисті вогняні стовпи. Дуже виразні й дуже гарні, наче зіткані з веселки. Що далі? Пане редакторе, не будьте таким нетерплячим. Таке видовище тривало дуже недовго, хоч не було жодного вітру чи повіву. Над містом запала морська тиша. І раптом після четвертого гейнала всі ці райдужні пухирі й вогняні стовпи безслідно зникли. А з димарів знову почав здійматись дим — брудніший, ніж будь-коли.