Брати Кошмарик, Магістр і я
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Переводчик: Лєнік Ольга
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати Кошмарик, Магістр і я». Краткое содержание книги:
Гостросюжетна повість відомого польського письменника про виховання дітей, про взаємини поколінь та про охорону навколишнього середовища.
Переклад з польської Ольги Лєнік
Малюнки Ростислава Безп'ятова та Георгія Філатова
Перекладено за виданням:
Jerzy Broszkiewicz. Bracia Koszmarek, magister i ja. Nasza ksiegarnia, Warszawa, 1980.
Але я не буду виправдовуватись. Просто цієї осені мені випав дуже тяжкий обов'язок. Я повинен змальовувати людей і події, які були надзвичайно неймовірні.
Бо що таке собаки? Після мого знайомства з магістром Діонізієм і братами Кошмарик я зовсім не здивувався б, якби, наприклад, Ренні почав вивчати разом зі мною угорську граматику, а Массумі — італійську (тому що обоє походять від угорсько-італійських чемпіонів). До того ж кажуть, ніби собаки стають схожими на своїх господарів. А я з тими господарями — Агнешкою і Анджеєм — дуже добре розуміюсь. Хоч і соромно, але признаюсь, після того, як до нашої родини прийшли Ренні й Массумі, мені почали снитися собачі сни. І найчастіше повторюється сон, у якому Ренні розтлумачує радій Массумі, що господарі здебільшого стають подібними до своїх собак.
Та годі про це. Головне, що мені пощастило залагодити справу з Ренні (подробиць уже не розповідатиму).
Як уже я згадував, родина зайняла вичікувальну позицію. Всі навіть перестали помічати моє «риб'яче очко». Однак кожне з них почало замислюватись над моєю поведінкою. Вони дізналися, що в першій половині дня до мене приходять два юнаки і ще хтось, схожий на собаку. Я пояснив, що це два дуже талановиті підлітки, брати-близнюки, які пробують свої сили в поезії і звернулися до мене з проханням допомогти їм. Цю інформацію родина сприйняла спокійно. Тому що в мене досить часто бувають такі зустрічі. Та все ж настрій у домі був очікувальний. І я змушений був приготуватися до того, що найпізніше на третій день операції «Кольорові димарі» опинюся в оточенні. Напевно, якийсь час я міг би ще вдавати, ніби нічого не знаю, якби не одна розмова з моєю дружиною. Я був певен, що коли почне поширюватись чутка про «Кольорові димарі», я почую кілька начебто байдужих і лагідних запитань. Тоді не допоможе ніяке «риб'яче очко». Моя дружина лікар, вона знає, що таке лікарська таємниця, і брати Кошмарик наперед врахували це.
Гіршою була справа з Фунем Прекрасним. Я знав, що він точно, як магнітофон, зафіксував усе, що я йому розповів, і пообіцяв, за винятком одного важливого прохання, зберігати в суворій таємниці мою роль у всьому цьому і від родини, і від широкого загалу. Щоправда, я маю чималий досвід, у тому числі й дипломатичний, однак у мене було два роки перерви, тому я вирішив, що треба підготуватись.
Почав з того, що поклав край шантажам з боку Ренні. Ми залишились удома втрьох — собаки і я. Массумі спала. Ренні зайшов до мене, коли я читав ранкові газети. Я вдавав, що не помічаю його. Він штовхав мене носом під лікоть. Я лише знизував плечима. Він розсердився й подав голос, хоч його й не просили.
Я мигцем глянув на нього.
— Будь ласка, не мороч мені голови. Отут, — я показав йому газету, — я читаю проект нової постанови про боротьбу з алкоголізмом! Це дуже важлива справа. А собака намагається відвернути мою увагу? Сором і ганьба!
У кожного мислителя бувають хвилини тупого запаморочення, тим більше, якщо він не терпить алкоголю. Цього разу так сталося з Ренні. Він побрів до дверей і, щоб викликати в мене хоч співчуття, почав дуже накульгувати, тільки не знав, на яку ногу краще це робити. Він зрозумів, що його обдурили, й від злості так грюкнув дверима, як часом, на щастя дуже рідко, робить його господиня.
П'ятниця мала бути останнім спокійним днем. На заключній нараді ми вирішили наступного тижня контактувати між собою тільки по радіо. Проте, як виявилось, ми забули про одну річ. Забули про те, що обидва юнаки, котрі відвідували мене, були кандидатами в поети, і тому вони мали залишити в мене принаймні десятків зо два своїх віршів. Адже саме так я сказав родині, запевняючи, що це талановиті поетичні спроби. А тих спроб у мене немає! Що буде, коли мене про них запитають бабуся, дружина чи дочка, найбільші в родині аматори поезії.
Оскільки в п'ятницю ми припинили особисті контакти, я подумав, що настав час скористатись радіолюлькою. Рівно о дев'ятнадцятій годині я викликав братів. Відповів Марек, але, почувши, в чім річ, передав приймача Ярекові. Той дуже зрадів і пообіцяв, що через дві години принесе цикл віршів, які можуть бути мені потрібними. Який псевдонім? Просто — Діонізіс Вернигірка.
Точно об одинадцятій задзеленчав дзвінок на вхідних дверях. Собаки зняли гавкіт (Массумі — тенором, Ренні — басом), але враз замовкли. Я відчинив двері. Переді мною стояла струнка вродлива дівчина в джинсовому (потертому пемзою) костюмі, з ясним волоссям, що спадало їй на лоб і на плечі.
— Пан редактор? Добрий день. Я від Ярека. Вона подала мені конверта.