Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Бачу, ми зайшли у безвихідь. Пропоную вчинити так. Зараз я заберу Лісімаха і відвезу його до лікарні. Потім поїду до Одеси. Якщо ви кажете, що телеграма звідти прийшла, мене чекають там справи. На цьому я забуду про ваше існування, робіть що хочете зі своїми скарбами.
— Я поїду з вами, Іване Карповичу! Дозвольте я буду вашою помічницею! Секретарем! У мене красивий почерк, і я вмію друкувати на машинці! Я буду записувати ваші пригоди! Добре, Іване Карповичу? — Агнешка дивилася на мене, я ж дивився на компаньйонів. Вирази облич у них були невтішні. Вони дивилися один на одного, а потім дружньо захитали головами.
— Ні, Іване Карповичу. Я б дуже хотів завершити справу з вами миром, але ми розуміємо, що це неможливо, — сказав Ілля. Його товариші закивали. — Станьте на коліна і заведіть руки за голову.
— Що ви робите? Ні, ні! — закричала Агнешка і притиснулася спиною до мене. Наче хотіла захистити мене від куль. Я обережно відсунув її.
— Пані Агнешко, будь ласка, відійдіть. Зараз бути поруч зі мною небезпечно.
— Я не боюся! Я нічого не боюся! Я готова померти за вас, Іване Карповичу, готова! — закричала вона. Здається, говорила щиро, а я тільки зітхнув. Тепер мусив відповідати ще й за це дитя.
— Агнешко, заспокойся. — Погладив її по голові. — Сьогодні був важкий день, ти виснажилася, я теж. Ми просто розмовляємо, і ніхто не збирається стріляти. Так?
— Так, — кивнув Ілля.
— Тому не бійся, а принеси мені води, бо горлянка вже пересохла, — попросив я і показав, щоб хлопці опустили кольти. Ілля опустив свій, його товариші теж. Агнешка зраділа, коли побачила. — Будь ласка, кухоль води.
— Добре, зараз. — Вона побігла. Я став на коліна і заклав руки на потилицю. Компаньйони обережно наблизилися, зв’язали руки і обшукали.
— Зніміть чоботи. У чоботах Івана Карповича можуть бути різні несподіванки, — наказав Ілля. Тут повернулася Агнешка з водою, почала кричати, до неї кинувся брат і силоміць відвів геть. Дівчина кричала, виривалася, але нічого не могла зробити. — А я думав, що всі історії, як ви захищаєте жінок, — вигадки. Та бачу, що ні, правда. Ви ж зараз рятували її, а не себе! Дива. Піднімайтеся.
Мене відвели до воза зі скарбами, посадили поруч.
— Що ж, треба кидати жереб, — сказав Ілля.
— Може, поїдемо всі разом? — спитав Борис.
— Ми не можемо залишити табір, бо це викличе підозри, — сказав Ілля. — Робимо, як планували. Кидаємо жереб. Кому випаде — відвезе ящики і сховає в тому місці, про яке ми знаємо. Потім повернеться. Ми переночуємо, ще трохи покопаємося в могилі й скажемо, що експедиція закінчилася провалом, золото вкрали раніше. Доведеться зробити нещасний випадок для Лісімаха, наче його завалило землею. Викличемо поліцію, будемо розгубленими. І вони повірять.
— Ілля, ми не хочемо залишати скарби. А раптом вони зникнуть? — сказав Отто.
— Як це зникнуть? Ми знайшли добре місце, де їх можна буде надійно сховати. Нікуди вони не зникнуть!
— А що як той, хто поїде, не витримає спокуси? — спитав Кшиштоф, який уже повернувся. Без сестри. Чутно було плач Агнешки, здається, брат зв’язав її.
— Хлопці! — роздратувався Ілля. — Ми складали цей план разом! Обговорювали його багато разів! Дотепер строго дотримувалися його, і це принесло нам успіх. Треба й далі діяти за планом! Чи ви хочете, щоб усе покотилося шкереберть?
Ілля гнівно дивився, інші компаньйони мовчали.
— Хлопці, цей план приніс нам успіх і приноситиме його далі. Кидаємо жереб, і той, кому випаде, повезе скарби до схованки. А нам треба буде почекати добу. Завтра увечері ми заберемо золото, і в нас почнеться нове життя, про яке ми так багато мріяли! Згодні з цим, чи ні?
Компаньйони закивали.
— Що ж, тоді скористаємося картами. — Ілля дістав колоду. — Є охочі зрізати?
Усі три компаньйони вирішили зрізати.
— Що ж, тепер, як ми й домовлялися, я здаю по одній карті кожному. У кого буде найбільша, той і їде. Якщо найбільша карта буде у двох чи трьох, здаю ще по карті — і так поки не залишиться один. Правильно? — спитав Ілля. Всі кивнули. — Може, ще хтось хоче зрізати?
— Ні, роздавай, — відповів Отто. Всі дуже напружено дивилися за руками Іллі. Той поклав одну карту на долоню Борису, потім Кшиштофу, потім Отто, останню — собі.
— Дивимося.
У нього був король, у Бориса сімка, у Кшиштофа десятка, в Отто теж король.
— Чорт забирай! — зашипіли ті, кому не пощастило.
— Ще по карті, — сказав Отто. Він переможно усміхався, здається, відчував, що зараз йому пощастить. Ілля подав карту, наступну взяв сам.
— Дивимося.
У Отто знову виявився король. Він аж скрикнув, підстрибнув, показав усім. Але Ілля перевернув свою карту, і це був туз. Ілля зблід.
— Що? — Отто ошелешено дивився на туза. Ілля знизав плечима. — Як це? Що це за лайно! — Отто перейшов на крик.
— Заспокойся, — сказав Ілля.
— Я не хочу заспокоюватися! Звідки взявся туз? Звідки?
— Звідти ж, звідки твій другий король.
— Так не може бути! Так не буває!
— Ти бачив усе на власні очі. Всі бачили. Так? — спитав Ілля і подивився на інших компаньйонів. Ті не дуже охоче, але кивнули. — Слухай, це просто жереб того, хто поїде ховати скарб. Завтра ми його поділимо, потім будемо збиратися і згадувати про цю справу, яка зробила нас багатими. Ось і все.
Отто гнівно закрутив головою, тупнув, поклав руку на кобуру.
— Не треба цього, — тихо сказав Ілля.
— Заспокойся, Отто, ми все бачили, — втрутився Борис.
— Ілля поїде й за кілька годин повернеться, — запевнив Кшиштоф.
— А ви поки сховайте тіла босяків, — попросив Ілля. — І зарийте Лісімаха. Завтра викличемо поліцію, скажемо про нещасний випадок, що бідолаху привалило у могилі й ми зупиняємо роботи через цю трагедію.
Компаньйони кивнули.
— Тоді я поїхав. — Ілля заліз на віз. Намагався робити це спокійно, наче просто їде по воду. Віз рушив, компаньйони дивилися йому вслід.
— Треба сховати тіла,— сказав Борис. — Беріть лопати.
Вони відгородили ділянку загону, де стояли коні, й почали копати там. Видно було, що до важкої праці не звикли, швидко заморилися.
— Може, нам Івана Карповича задіяти? — спитав Борис.
— Не треба. Мені сестра розповідала про його пригоди, він кілька разів рятувався прямо з могил. Викопаємо, покладемо, засиплемо, так надійніше, — відповів Кшиштоф. Копали далі. Я засміявся. Настав час рятуватися. Компаньйони здивовано глянули на мене.
— А він же вас обдурив! — сказав я.
— Що ви верзете? — Борис скривився.
— Не слухайте його! Він небезпечний! — сказав Кшиштоф, а ось Отто подивився на мене зацікавлено.
— Обдурив, як дурників. Він же махлював.
— Ми бачили, як він роздавав карти, ми зрізали. Все було почесному! — запевнив Борис.
— У нього були мічені карти, — тихо пояснив я. — Розумієте, мічені! Як не зрізай, а він усе одно б виграв. Він обдурив вас.
Отто зі злістю увігнав лопату в землю.
— Я так і знав! — аж закричав він.
— Звідки ви це взяли? — спитав Борис.
— В Іллі була брошурка про картярські фокуси. Коли ми їздили рятувати доньку інженера Бойда, Ілля уважно її вивчав, робив виписки, робив вправи з картами. Я ще здивувався, бо досить незвичне захоплення для прикажчика. Ну, ось тепер второпав, для чого це було.
— Брошурка про фокуси! Я так і знав! — закричав Отто. Інші компаньйони розгублено дивилися один на одного.
— А ви знаєте, що Ілля виправив собі закордонний паспорт? — спитав я.
— Ця магометанська тварюка нас обдурила! — Отто вихопив кольт. — Поки ми тут будемо ховати трупи, він зникне з нашими скарбами! Поїде до Персії чи Індії, де ми його ніколи не знайдемо! Зміюка! Татарва! Я не віддам йому своє золото!
Отто побіг до коней. Борис і Кшиштоф вагалися лише мить, потім Кшиштоф підбіг до мене, наставив кольт.