Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Лапчинський повернувся до України з надією створити нову Українську комуністичну партію (більшовиків) із того, що він вважав здоровими елементами вже не функціональної КП(б)У, та об’єднати їх із двома місцевими українськими радикальними групами, боротьбистами та укапістами[208]. Перед прибуттям до Волинської губернії він дізнався, що ситуація дуже ускладнилася. Більшовицький режим у Чернігові проголосив себе частиною радянської Росії, і намагався додержувати цієї декларації якнайкраще. На Волині й невеликому окрайці Київської губернії, який залишився неокупованим військами Денікіна, більшовики віддали перевагу створенню незалежної радянської України та відмовилися від попередньої політики, котру засудили як непридатну для місцевих умов. Хоча більшість волинських більшовиків не розмовляли українською, вони були вражені тим, що боротьбисти домоглися підтримки видатного петлюрівського командира — отамана Волоха. У подальшому вони були вражені, що кілька найвидатніших лідерів боротьбистів вирішили залишитися в цій місцевості та організовувала загони, які слугували ядром української Червоної армії[209].

У середині листопада за ініціативою Лапчинського Гомельський губернський партійний комітет (губком) вирішив скликати конференцію КП(б)У, призначив комітет для її організації та оповістив згодом деяких колишніх керівників КП(б)У в Москві. Незважаючи на телеграму з Москви, що проголошувала конференцію нелегітимною та вимагала її скасування, КП(б)У відрядила для участі в ній таких впливових діячів, як Косіор, Затонський і Мануїльський. Гомельська конференція відбулася 25–26 листопада 1919 року[210]. Опоненти Лапчинського були стривожені нелегітимністю зустрічі, але багато з них взяли в ній участь заради того, щоб запобігти ухваленню резолюцій, які він запропонував. Його резолюції закликали до створення нової Комуністичної партії (більшовиків) України, що містила б у своєму складі як боротьбистів і укапістів, так і більшовиків, а також створення незалежної радянської України, вільної від будь-якого зовнішнього втручання, та окремої української Червоної армії. Проте успішною виявилася поміркованіша пропозиція Дмитра Мануїльського. Ця резолюція закликала відновити радянську Україну в військовому та економічному союзі з радянською Росією, відновити КП(б)У до її початкового стану та відмовитися від будь-яких розмов про злиття з боротьбистами й укапістами, допоки ці групи не відкинуть вимогу про окрему українську Червону армію[211]. Майже в той самий час, коли відбувалася Гомельська нарада, Павла Попова, ще одного федераліста[212], запросили на зустріч Центрального комітету РКП[213], де він від імені своєї групи пояснив бачення того, якими повинні бути російсько-українські відносини. Офіційно РКП відкинула бачення федералістів і проголосила Гомельську конференцію нелегітимною, а проте ставлення Москви до цієї проблеми вже змінювалося[214]. Ще до зустрічі в Гомелі Ленін написав чернетку своєї резолюції про радянську владу в Україні. Кілька тижнів по тому КП(б)У відродилася як партійний центр, до складу якого увійшли три особи — Мануїльський, Затонський та Косіор. Було також створено уряд радянської України у вигляді підпорядкованого Москві Всеукрревкому[215].