Після війни. Історія Європи від 1945 року

Щоб зобразити Західну Німеччину як поліцейську державу, споріднену з нацизмом в усьому, окрім (ще не проявленої) здатності до репресій і насильства, у «Німеччині восени», як і в інших тогочасних німецьких фільмах, знадобився значний кінематографічний талант. Горст Малер, напіврозкаяний терорист, який тоді ще сидів у в’язниці, на камеру пояснює, що поява позапарламентської опозиції в 1967 році була «антифашистською революцією», якої не сталося в 1945-му. Отож реальна боротьба з німецькими демонами нацизму відбувалася в молодому радикальному німецькому підпіллі, хоч і з залученням надзвичайно близьких до нацизму методів. Про цей парадокс Малер не згадує.

Прихована релятивізація нацизму в «Німеччині восени» ставала доволі відвертою в інтелектуальних апологіях антикапіталістичного терору. Як у 1985 році пояснював філософ Детлеф Гартманн, «очевидний зв’язок між грошима, технологіями та знищенням в імперіалізмі нацистського Нового ладу вчить нас того… [як] зірвати маску, що прикриває технологію цивілізованого знищення, притаманну Новому ладу Бреттон-Вудської системи». Саме це недбале узагальнення — що спільні риси нацизму та капіталістичної демократії важливіші за їхні відмінності і що німці стали жертвами і того, і того — допомагало пояснити виняткову глухість німецької радикальної лівиці в питанні євреїв.

5 вересня 1972 року палестинська організація «Чорний вересень» під час мюнхенської Олімпіади напала на ізраїльську команду та вбила одинадцять спортсменів, а також одного німецького поліцейського. Убивцям майже стовідсотково допомагали німецькі ліві радикали (хоча цікавою рисою тогочасного німецького політичного екстремізму було те, що праві радикали також були б дуже раді прислужитися). Про зв’язок між палестинськими організаціями та європейськими терористичними угрупованнями вже й так було відомо — Енсслін, Баадер і Майнгоф свого часу проходили «вишкіл» разом із палестинськими бойовиками, а також із басками, італійцями, ірландськими республіканцями тощо. Але тільки німці докладали додаткових зусиль: коли четверо терористів (двоє німців і двоє арабів) у червні 1976 року захопили борт Air France та спрямували його до угандського міста Ентеббе, саме німці подбали про те, щоб встановити, хто з пасажирів був євреєм, та відокремити їх від інших.

Якщо такі дії, достоту схожі на відбір євреїв німцями за іншого часу й обставин, і не змогли остаточно дискредитувати банду Баадера — Майнгоф в очах їхніх прихильників, то це тому, що їхню позицію (якщо не методи) в суспільстві широко поділяли: жертвами тепер були німці, а не євреї; тоді як джерелом зла — американський капіталізм, а не німецький націонал-соціалізм. «Воєнні злочини» тепер скоювали американці — наприклад, щодо в’єтнамців. Таким був поширений у Західній Німеччині «новий патріотизм», а в тому, що Баадер, Майнгоф та їхні спільники, які спочатку спрямовували свій агресивний опір проти самовдоволеної політики покоління їхніх батьків на кшталт «Німеччина передусім», опинилися заручниками відгомону тієї самої націоналістичної спадщини, була більш ніж дещиця іронії. Не варто дивуватися, що Горcт Малер, один з уцілілих засновників лівого тероризму в Західній Німеччині, через тридцять років опинився в ультраправому русі.