Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
На тлі таких подій інші європейські «аномалії» 1970-х років були справді дрібними, хоча і ставали додатковими цеглинками в загальній атмосфері неспокою. Самозванці «Сердитої бригади», які нібито виступали від імені упосліджених безробітних, у 1971 році розкидали по Лондону вибухівку. Франкомовні сепаратисти швейцарського кантону Юра, копіюючи тактику ірландців, у 1974 році чинили опір примусовій інтеграції території у (німецькомовний) кантон Берн. Натовпи бунтарів у Ліверпулі, Бристолі й лондонському районі Брикстон устрявали в сутички з поліцією за контроль над небезпечними міськими нетрями.
У тому чи іншому прояві всі ці протести та акції, як я вже зауважував, не були політичною аномалією. Навіть набуваючи радикальної форми, вони мали знайомі цілі й відповідну тактику. Вони припинили б своє існування, якби їм вдалося чогось досягти, — принаймні так вони стверджували. ЕТА, ІРА та їхні послідовники були терористичними організаціями — однак мали свій сенс. Рано чи пізно всі вони опинилися за столом переговорів зі своїми ворогами, сподіваючись бодай частково реалізувати свою мету. Але такими міркуваннями ніколи не переймалися дійові особи, які були залучені до іншої хвилі насильницьких дій того часу.
У більшості країн Західної Європи розмиті радикальні теореми 1960-х років доволі безслідно розвіялися. Але у двох країнах вони набули особливого розвитку, перетворившись на агресивний психоз, який сам себе виправдовував. Невелика меншість колишніх студентів-радикалів, сп’яніла від власних тлумачень марксистської діалектики, заходилася «викривати» «справжнє обличчя» репресивної толерантності в західних демократіях. Якщо на парламентський режим капіталістичних інтересів натиснути достатньою мірою, міркували вони, він скине машкару доброчесності та покаже своє справжнє обличчя. А пролетаріат, дотепер «відчужений» від своїх інтересів і жертва «хибного усвідомлення» свого становища, дізнається правду про своїх гнобителів та посяде належне місце на барикадах класового протистояння.
Такий стислий опис надає забагато значення терористичному підпіллю 1970-х років — і водночас замало. Більшість молодих чоловіків і жінок, яких до нього засмоктало, не вельми впливали на формування реєстру насильницьких дій, незважаючи на те, як добре могли їх виправдовувати. Вони були солдатами тероризму. З одного боку, особливо в Західній Німеччині, емоційна енергія, яку вони вкладали в ненависть до Федеративної Республіки, мала глибші й темніші джерела, аніж застарілі риторичні вправи радикалізму ХІХ століття. Жага обвалити архітектуру безпеки та стабільності на голови покоління своїх батьків у світлі нещодавнього минулого була радикальним виявом більш поширеного скептицизму — щодо надійності плюралістичної демократії для тієї чи іншої країни. Тож невипадково «революційний терор» набув найбільш загрозливих форм у Німеччині й Італії.
Зв’язок між позапарламентською політикою й відвертим насильством уперше проявився в Німеччині ще у квітні 1968 року, коли чотирьох молодих радикалів — серед них Андреаса Баадера та Ґудрун Енсслін — заарештували за підозрою в спаленні двох універмагів у Франкфурті. Через два роки Баадер утік із в’язниці під час збройного рейду, спланованого й очоленого Ульрікою Майнгоф. Після цього вона та Баадер видали «Маніфест міської партизанської війни», у якому проголошувалося створення Rote Armee Fraktion (RAF, Фракції Червоної армії). Метою організації було насильницьке повалення Федеративної Республіки. Абревіатуру RAF обрали невипадково: так само як Королівські повітряні сили (англійською — Royal Air Force) напали на нацистську Німеччину з неба, група Баадера — Майнгоф, як їх називали в народі, збиралася бомбардувати, обстрілювати й підкорити її наступницю із землі.
У період між 1970 і 1978 роками RAF та її допоміжні відгалуження обрали тактику свідомо хаотичного терору — убивали солдатів, поліцейських і бізнесменів, захоплювали банки і викрадали провідних політиків. У ці роки під час терактів і обстрілів вони вбили 28 осіб, поранили 93, 162 особи взяли в заручники та здійснили понад 30 пограбувань банків — почасти задля того, щоб фінансувати свою організацію, а частково — щоб нагадувати про своє існування. На початку своєї діяльності вони також атакували бази американської армії в Західній Німеччині, вбивши та завдавши тілесних ушкоджень багатьом солдатам, зокрема наприкінці весни 1972 року.