Після війни. Історія Європи від 1945 року

Британія військ не вивела. Незрозуміло, як вони в принципі могли це зробити. У 1970-х роках різноманітні спроби побудувати довіру між спільнотами й дозволити цій частині країни самостійно давати собі раду зазнали фіаско через взаємну недовіру та непримиренність з обох боків. Досвід небезпідставно підказував католикам, навіть якщо їм і не подобались озброєні екстремісти, які нібито представляли їхні інтереси, не довіряти обіцянкам північноірландської протестантської верхівки про розподіл влади та громадянську рівність. Останні ж, і так завжди неохоче ідучи на справжні поступки католицькій меншості, тепер серйозно побоювалися невгамовних бойовиків ІРА. Без британських військ Північна Ірландія поринула б у відкриту громадянську війну.

Отож британський уряд опинився в пастці. Спочатку Лондон співчутливо ставився до вимог католиків; але після того, як у лютому 1971 року було вбито британського солдата, уряд почав затримувати людей без рішення суду, й ситуація різко погіршилася. У січні 1972 року, у день, який увійшов в історію як «Кривава неділя», британські солдати вбили тринадцять мирних демонстрантів на вулицях Деррі. Того самого року в Ольстері загинули 146 членів сил безпеки та 321 цивільна особа, а ще майже 5 тисяч осіб дістали поранення. Під’юджена новою плеядою мучеників і впертістю своїх опонентів, Тимчасова ІРА розпочала те, що перетворилося на тридцятирічну кампанію, під час якої вона здійснювала теракти, вбивала й калічила солдатів і мирних мешканців у Північній Ірландії та в інших частинах Британії. Вона зробила щонайменше одну спробу вбити прем’єр-міністра Британії[350]. Навіть якщо британська влада і хотіла вийти з Північної Ірландії (і чимало виборців з Англії, Шотландії та Уельсу її б у цьому підтримали), то не могла цього зробити. Як показав референдум, проведений у березні 1973 року, а також пізніші опитування, абсолютна більшість мешканців Північної Ірландії хотіли зберегти зв’язки з Британією[351].

Кампанія ІРА не об’єднала Ірландію і не змусила Британію піти з Ольстера. Як і не спромоглася вивести британську політику з рівноваги, хоча вбивства політиків і публічних осіб (зокрема лорда Маунтбеттена, колишнього віцекороля Індії та хресного батька Принца Уельського) справді приголомшили громадськість по обидва береги Ірландського моря. Однак ірландський конфлікт (який дістав назву «Смута») ще більш затьмарив і так депресивне для британського суспільства десятиліття, а також підживлював поширену тоді думку про «некерованість» і кінець безтурботного оптимізму 1960-х років. Коли Тимчасова ІРА і протестантські воєнізовані угруповання, які з’явилися у відповідь, нарешті сіли за стіл переговорів, щоб домовитися про такі конституційні зміни, які британський уряд і так був готовий дозволити чи не від самого початку, загинуло 1800 осіб, а кожен п’ятий мешканець Північної Ірландії мав родича, який помер або дістав поранення в бою.