Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
«Тимчасова» Ірландська республіканська армія методами та деякими проголошеними цілями була подібна до ЕТА. Аналогічно до того, як ЕТА намагалася зробити баскські провінції некерованими, щоб відокремити їх від Іспанії, ІРА намагалася зробити некерованою Північну Ірландію, прогнати британців та об’єднати шість північних провінцій з рештою Ірландії. Але між цими двома організаціями були суттєві відмінності. Оскільки незалежна Ірландія вже існувала, повстанці могли запропонувати своїм прихильникам, принаймні в теорії, конкретну національну мету. З іншого боку, у Північній Ірландії існувала низка різних спільнот, і відмінності між ними сягали корінням у дуже давні часи.
Як і французький Алжир, Північна Ірландія — Ольстер — була колоніальним залишком і водночас частиною метрополії. Коли Лондон нарешті в 1922 році віддав Ірландію ірландцям, Сполучене Королівство залишило шість північних графств острова у своєму складі на тих логічних підставах, що їхнє переважно протестантське населення зберігало цілковиту вірність Британії та не мало бажання підкорятися дублінському уряду, а також входити до складу напівтеократичної республіки під владою католицького єпископату. Хай що вони казали привселюдно, політичні очільники новоствореної Республіки і самі були не проти здихатися компактної та кількісно чималої спільноти войовничих і норовливих протестантів. Але для ірландських націоналістів, які залишалися в меншості, така відмова означала зраду, тож вони під прапорами ІРА продовжували вимагати об’єднання — силою, якщо необхідно — з рештою острова.
Упродовж чотирьох десятиліть ситуація залишалася практично без змін. До 1960-х офіційна позиція Дубліна дещо нагадувала позицію Бонна: Ірландія визнавала бажаність національного возз’єднання, але неофіційно була не проти відкласти це питання на невизначений термін. Тим часом британські уряди один за одним намагалися, наскільки це можливо, не зважати на непросту ситуацію в Ольстері, яку вони отримали в спадок, тоді як протестантська більшість панувала над місцевими католиками через маніпуляції кордонами виборчих округів, політичний патронаж, груповий тиск на працедавців і монополію на зайнятість у ключових сферах — на державній службі, у царині правосуддя і, найголовніше, у поліції.
Якщо політики на британському острові обирали стратегію ігнорування цих проблем, то лише тому, що Консервативна партія залежала від «юніоністського» крила (яке брало початок ще з кампанії за збереження Ірландії у складі Британії в ХІХ столітті) щодо визначальної кількості парламентських мандатів; тож вона була віддана статус-кво, відповідно до якого Ольстер мав залишатися частиною Сполученого Королівства. Партія лейбористів не менш тісно була пов’язана з потужними профспілками, які представляли суднобудівну та інші подібні галузі в Белфасті, де протестантські робітники здавна користувалися більшими привілеями.
Як можна здогадатися з останнього спостереження, лінії поділу в Північній Ірландії були напрочуд заплутані. Релігійний поділ між протестантами й католиками був справжнім та корелював із поділом соціальним на кожному етапі життя, від народження до смерті, — освітою, місцем проживання, укладанням шлюбів, працевлаштуванням і відпочинком. При цьому він мав давню історію: згадки про суперечки й перемоги XVII та XVIII століть для непосвячених можуть видатися до абсурду ритуальними, але вони спиралися на реальні факти. Однак, попри намагання ІРА вплести марксистські категорії у свою риторику, поділ на католиків і протестантів ніколи не був класовим у традиційному розумінні. З обох боків були робітники і священники, а також, меншою мірою, землевласники, підприємці та кваліфіковані фахівці.
Ба більше, чимало північноірландських католиків не мали палкого бажання перебувати під владою Дубліна. У 1960-х роках Ірландія все ще була бідною та нерозвиненою країною, а рівень життя на Півночі, хоч і відставав від більшості інших регіонів Сполученого Королівства, усе одно значно перевищував середній ірландський показник. Навіть католики вважали Ольстер кращим з економічного погляду варіантом. Водночас протестанти дуже близько ідентифікували себе зі Сполученим Королівством. Ці настрої абсолютно не обов’язково були взаємними з боку решти населення Британії, яке мало думало (якщо взагалі думало) про Північну Ірландію. Старі галузі промисловості Ольстера, як і решта в Сполученому Королівстві, наприкінці 1960-х років перебували в стані занепаду, й уряду в Лондоні вже було ясно, що тамтешня переважно протестантська робітнича спільнота має невизначене майбутнє. Та, попри це, можна впевнено стверджувати, що британська влада впродовж багатьох десятиліть серйозно Ольстером не переймалася.