Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
Але в мене почався жар.
Я вже був не в змозі відрізнити реальність від марення.
— Тату, що з тобою?!
А можливо, що і не «тато», а:
— Юсінхо бамаой ю дун.
Наразі мистецтво каліграфії продовжує процвітати, і її зразки поруч зі зразками живопису і скульптури присутні на виставках Ніттен, спонсорованих державою.
Моя колишня дружина, нахилившись, торкнулася до мене рудим пасмом і сказала:
— Кого мені привести до тебе цього разу?
У світі тіней ховається стільки жахливих духів…
І просвіток у хмарах забуття:
— Я не знала, що ти такий… Я не знала, що ти найкращий… Що все, що я думала про тебе, — правда…
Я не встиг їй відповісти…
Здрастуйте, духи по той бік місяця.
Біографія прем’єр-міністра Японії Дзюн’ітіро Коїдзумі. Народився 8 січня 1942 р. у м. Йокосука префектури Канагава. У 1967 р. закінчив економічний факультет університету Кейо. З 1970 р. секретар члена палати представників парламенту Японії Такео Фукуда. У 1972 р. вперше обраний членом палати представників парламенту (ЗО років). Переобирався 10 разів.
Я бачив дорогу, позбавлену тіней. Я міг іти по ній… міг залишитися… Міг сісти на узбіччі й дивитися, як срібні мурахи завмерли навколо вирізаного з яшми жука… Я міг…
…що завгодно…
Це вже не мало значення.
Частина тринадцята
«Ваша Марина…»
— Що з ним? — запитав військовий у білих рукавичках і з кашкетом під пахвою, який зупинився коло нас.
— Я не розумію, — сказала Марина.
— Йому погано? — перепитав військовий.
— Ви розумієте по-англійськи? — запитала Марина.
— Розумію.
— Він занедужав.
— Ясно.
І вже на наступній станції до вагона забігло кілька санітарів з носилками. Їм довелося запихати мене в машину швидкої допомоги вшістьох.
Я приходив до тями тільки тричі.
Уперше — лежачи на вже зігрітому моїм тілом операційному столі, коли хірург, розрізавши накладені Дмитром шви, обробляв мою потривожену рану.
Удруге — у малесенькій палаті, оточений білими ширмами, зачувши голоси, як я зрозумів, поліцейського і лікаря:
— Він ще не отямився…
— Ви упевнені, що рана вогнепальна?
— Так.
— А де куля?
— Не знаю.
І втретє від стукоту коліс каталки (я лежав на ній), що котилася нескінченними сходами з пагорба, на якому стояла лікарня. Я повернув голову і побачив маленьку руку, що стискала гумовий поручень каталки. Це була Марина. Та тільки куди вона везла мене?
— Коли з’явилася поліція, я злякалась. Бо зрозуміла: щойно вони довідаються, хто ти, твої дані опиняться в поліцейському комп’ютері, а тоді стрільці вітчима відразу ж знайдуть тебе… — ось чому вона вкрала мене з лікарні.
Світанок був прозоро-чистий.
Я, прийшовши до тями, радше прокинувся, аніж зринув із хмар марення.
Вода хлюпалася біля самих ніг, а нерівний бетонний дах гуркотів багатотонними вантажівками, що проїжджали по ньому. Це був міст. Величезний, на три чи на чотири яруси.
Я лежав під мостом на постелі з картонних коробок і чув, як несподівано діловита Марина розпоряджається:
— На ці гроші купите всім нам поїсти. Оце — на одяг для вас і Сату. А оце… А про це поговоримо, коли повернетеся.
Що ж, заняття з гувернантками не минули для неї марно, її англійська була такою, наче Марина народилася щонайменше за п’ять кілометрів від Бостона.
— Агов, — покликав я.
— Таточку! — вона підбігла до мене без взуття, у наглухо застебнутій курточці.
— Що з черевиками? — запитав я.
— Тут по квартирах прийнято ходити босоніж.
— Допоможи мені сісти.
Вона подала мені руку, і я сів. Спина боліла. Але не смертельно. Троє японців у лахмітті вклонилися мені. Я теж кивнув:
— Привіт.
Старці в Японії не жебрають. Вони — вуличні філософи. Вони повернулися спиною до суспільства, знехтувавши корпоративно-бійцівським духом із клаустрофобною лояльністю, і сидять собі у своїх «ходячих» будинках-шухлядах, занурившись у думи й солодкі мрії.
Ми провели з ними два дні і ніч.
Їх звали Сату, Харуо і Рюн.
Вони наткнулися на нас із Мариною, коли в каталки, на якій моя дочка везла мене з лікарні, відскочило колесо.