Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
— Віялкою.
Так. Що мене придавило віялкою.
— А потім я дізналася, що ти живий… Це було щастя. Справжнє. Те, що ти в мене був. Коли мене лаяли чи карали, або коли залишалась одна, то скаржилася тобі на свої образи. Я розмовляла з тобою і чула твій голос. Ти завжди відповідав мені. І ти був дуже добрий, єдиний, хто нічого від мене не вимагав, ні в чому не обмежував і ніколи не карав.
А мені гіршало. Очі сповнювалися туманом. Удари серця ставали настільки сильними, що іноді за ними я не чув Маринчиного голосу.
— Років у сім я мріяла про те, як ми жили б удвох, і я готувала б для тебе їжу. Чесне слово. Якби ти тоді з’явився, я б вийшла за тебе заміж. Чесно. Без усякого. Адже я тоді вже знала, як ти виглядаєш, а тому наша перша зустріч не змогла б мене розчарувати. Та тільки не було в нас цієї зустрічі…
А мені здавалося, що я кудись біжу й ніяк не можу втекти. Я застряг на одному місці, і мої ноги впаялися в асфальт. І одягнений я був якось дивно. Не міг зрозуміти як, але мати такий вигляд було огидно й соромно…
У мене починалося марення.
А Марина все говорила:
— Років у десять я була впевнена, що ти спостерігаєш за мною. Іду вулицею, а ти — вслід. Я сиджу в класі, а ти в будинку навпроти спостерігаєш за мною з вікна. Ти бував скрізь, але варто було мені озирнутися — і ти зникав. Одного разу я впала — було слизько, зима, — і якийсь чоловік допоміг мені підвестися. Я не сумнівалася тоді, що його до мене прислав саме ти… А потім я перестала озиратися…
— Марино… — я хотів, щоб вона замовкла.
Але мій голос був тихий. І вона просто не почула…
Це було першим зануренням у небуття: повна темрява навколо. Ніби стоїш на безмежній рівнині… І незрозуміле відчуття після повернення — радість і жаль.
— І я тебе зненавиділа. Усім серцем. Особливо після того, як знайшла. Я взяла у вітчима гроші і відправила до тебе двох детективів. Їх не було десь тиждень, а, приїхавши, вони повідомили, що ти живий і здоровий і в тебе все гаразд. Вони привезли твої фотографії, і я побачила безтурботного й ситого виродка, який навіть не згадував про мене.
— Згадував…
— У тебе в квартирі навіть не було мого фото.
Ну, не було, то й не було.
Зате тепер у моє марення стали вплітатися фотоплівки й альбоми з нерозрізненими обличчями.
— І я вирішила тебе підставити. Я спеціально вкрала у вітчима диск. І навмисне залишила твою адресу. Я знала, що він пошле по нього своїх людей, і не сумнівалася, що вони або вб’ють тебе, якщо ти спробуєш утрутитися, або принизять. І найцікавіше, що останнє було для мене набагато бажанішим.
Хороша дівчинка. Приїхала подивитися, як її тато плазуватиме в калюжі власної сечі й цілуватиме черевики кілерів, які приїхали його вбити. Дуже хороша дівчинка.
— Не вдалося, — вишкірився я.
Але вона не почула мене — подумала, що я морщуся від болю.
За епохи Адзуті — Момояма й за епохи Едо прогресові японського стилю каліграфії (вайо) значною мірою сприяли Хонамі Коецу (1558–1637), Коное Нобутада (1565 1614) і Сьокадо Сьодзьо (1584–1659). Китайський стиль (карайо) «просували» Хосої Котаку (1658–1735), Рай Санйо і Сакума Сьодзан (1811–1864).
— Ще таблетку?
Я повів пальцями: «ні».
— Мій вітчим зовсім не банкір. Точніше, банкір, але він керує не банком, а грошима дуже серйозних бандитів. Він відмиває для них мільйони, перетворюючи гроші з брудних на чисті. Цей диск…
А що цей диск?
…Вона спала, коли ми з Дмитром уставили його в мій комп’ютер і, відкривши, побачили по смертному вироку для кожного з нас.
— Ти повинен негайно його відправити, — сказав Дмитро.
— Ні, — сказав я.
— Це — смерть. Людина, у якої твоя дочка вкрала його, зробить усе, щоб диск повернувся назад.
— Нехай, — сказав я. — Якщо я зроблю це, то зраджу Марину. Знаєш, навіщо вона приїхала?
— Звичайно, — я завжди знав, що Дмитро розумніший за нас усіх. — Побачити, наскільки сильно ти її любиш.
— Отож, — сказав я. — Наскільки сильно я люблю і що здатний зробити заради неї. І цей диск вона привезла з собою не просто так. Адже для того, щоб розібратися в мені, їй була необхідна війна…
Ми помилилися: війна була необхідна їй для того, щоб помститися мені за всі образи свого дитинства.
І ось тепер вона сидить і говорить:
— Я хотіла, щоб вони вбили тебе… Я хотіла, щоб вони вбили тебе… Я хотіла, щоб вони вбили тебе… — тисячу разів уряд.
А може, і ні. Може, вона взагалі вже давно замовкла.