Неболови

Від тієї старої, аж врослої в землю хати на околиці села нині віяло пусткою. Ірина мимохіть звернула із запиленого шляху, задивившись на неї, підійшла ближче, плутаючись підборами босоніжок у високій траві, що гостро пахла чебрецем. Хата скособочено сиділа під лісом, наче нашорошена підбита пташка, полохливо дивилась у світ порожніми віконницями без шибок. Крізь порепану глину на стінах проступав дерев’яний скелет дранки, чорний від часу шифер подекуди вже було познімано та розтягнуто хазяйновитими ділками, від чого дах, здавалося, ятрився величезними безкровними ранами. Дверей не залишилося, замість них виднів низький чорний отвір. Двір, де-не-де ще позначений рештками на­їжаченого тину, геть заріс амброзією, що в деяких закутках вигналась вище за людський зріст. Садок задихався в її хащах.

Дівчина витягнула шию, тупцяючи на місці біля потрухлих палиць та намагаючись роздивитись, що ж було там, за чорною дірою входу, і вже хотіла зайти у двір, коли раптом здригнулася, відчувши, як ніби від легкого вітерцю залопотіли листям вишні та зелена амброзія. Перелякано озирнулася. На шовковистому сизо-сірому морі трави — ані хвильки, повітря — нерухоме і гаряче, як біля літньої печі в бабусиному садку. Хоча тоненька біла футболка та короткі шорти від спеки прилипли до змокрілого тіла, спиною забігали холодні колючі мурахи. З дитинства вона пам’ятала цю хату таємничою, похмурою та неприступною, мов сільська фортеця, але зараз відчула — та була мертвою.

Здіймаючи куряву, Ірина босоніж човгала м’яким розпеченим пилом сільської дороги. Від автобуса з Харкова, кінцева зупинка якого була в сусідньому селі, до бабусиного дому було добрих шість кілометрів. Білосніжні ще кілька годин тому, а зараз сірі босоніжки теліпалися в одній руці, у другій були гостинці для баби, укладені в модну підробку під «Луї Віттон». Валізка була доволі важкою, від чого вона йшла, пере­хнябившись на один бік. Час від часу зупинялася, обережно ставила її разом із босоніжками на бур’ян обабіч дороги та діставала із сумочки, що висіла на плечі, маленьку пластикову пляшечку мінеральної води, пожадливо до неї припадала й кривилася — вода була нудотно теплою. За півгодини повз неї не проїхала жодна машина, не пройшла жодна жива душа. «Повимирали тут усі, чи що?» — подумала, нарешті дійшовши до головної — і тепер єдиної — сільської вулиці. Знову нікого, лише гуси білими плямами сиділи біля одного з дворів. Коли проходила повз них, птахи попідводили голови й загрозливо заґелґотіли, від чого Ірина пришвидшила крок, пам’ятаючи, як у дитинстві боліли пощипані ними литки.