Про любов. Школа пані Фреймут
- Автор: Фреймут Ольга
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: SNOWDROP
- ISBN: 978-966-97793-2-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Про любов. Школа пані Фреймут». Краткое содержание книги:
Чи змінилася любов за багато століть? Наразі ми травмовані ритмом життя: а як же встигнути ще й кохати? По-справжньому, як у старовинних романах…
Але й на романи немає часу — коли читати?
Тому у коротеньких есеях та новелах класиків досліджуємо тему любові. А щодо сучасної… У цій книзі Оля Фреймут дебютує як авторка есеїв і дарує своїм читачам щасливу нагоду пережити справжню любов разом з нею. Ця чиста, біла книга переплетена любов’ю, — також і до вас…
Вона перейшла до вітальні й увімкнула світло. Джеральд пішов слідом.
— Бачу, ти збадьорилася, — сказав він, зацікавлено за нею спостерігаючи.
— Еге ж, — погодилась Алекс. — Голова перестала боліти.
Вона сіла на своє звичне місце і посміхнулася чоловікові, коли він сів у крісло навпроти. Вона врятована. Було тільки двадцять п’ять по восьмій. Дік прибуде задовго до дев’ятої.
— Мені не сподобалася сьогоднішня кава, —поскаржився Джеральд. — Вона була дуже гірка.
— Я хотіла спробувати новий сорт. Ми такої більше не купуватимемо, якщо тобі не посмакувало, любий.
Алекс узялася за шиття. Джеральд прочитав кілька сторінок книжки. Тоді він кинув погляд на годинник і відклав книжку.
— Уже пів на дев’яту. Пора спускатися в підвал і братися до роботи.
Шиття випало в Алекс з рук.
— Ох, ще ні. Підождімо до дев’ятої.
— Ні, моя дівчинко — о пів на дев’яту. Я призначив цей час. Тобі вдасться піти до ліжка раніше.
— Та я б радше зачекала до дев’ятої.
— Але ж ти знаєш: коли я вже вибрав якийсь час, то завжди дотримуюсь його. Ходімо, Алекс. Я не чекатиму більше.
Алекс подивилася на нього і відчула, що її накриває хвиля жаху. Маску знято. Джеральдові руки сіпалися. Його очі сяяли від азарту. Він часто водив язиком по сухих губах. Він уже й не намагався приховати свого збудження.
Алекс подумала: «Це правда — він не може дочекатися. Достоту божевільний».
Він приступив до неї і, вхопивши за плечі, рвучко підвів на ноги.
— Ходімо, моя дівчинко. Інакше мені доведеться тебе понести.
Його тон був веселим, але вона чула в ньому неприховану жорстокість. Неймовірним зусиллям вона вирвалася і припала до стіни. Вона знесиліла. Не могла втекти, не могла вдіяти нічого, а він підходив усе ближче.
— Зараз, Алекс…
— Ні… ні.
Вона закричала і безсило виставила вперед руки, аби відгородитися від нього.
— Джеральде, зупинись! Я маю дещо тобі розповісти… Де в чому зізнатися.
І він зупинився.
— Зізнатися? — зацікавлено сказав він.
— Так, зізнатися, — відчайдушно правила вона, намагаючись утримати його увагу.
Зневажливий вираз з’явився на його обличчі. Магія миті пройшла.
— Припускаю, колишній коханець, — вишкірився він.
— Ні, — сказала Алекс, — дещо інше. Можна навіть назвати це… так, гадаю, саме так… назвати це злочином.
Вона одразу побачила, що втрапила в яблучко. Його увага була прикована до неї. Це повернуло їй силу духу. Вона знову відчула себе господинею ситуації.
— Тобі краще сісти, — тихо сказала вона.
Сама вона вже перетнула кімнату й сіла в старе крісло. Вона навіть нахилилася, аби підняти шиття. Але, прикриваючись спокоєм, вона гарячково міркувала й вигадувала. Адже історія, яку їй доведеться розповісти, повинна втримати його увагу, поки не прибуде допомога.
— Я розповідала тобі, — мовила вона, — що була друкаркою-стенографісткою протягом п’ятнадцяти років. Це не зовсім правда. Було дві перерви. Перша — коли я мала двадцять два роки. Я зустрілася з чоловіком, старшим чоловіком, добре забезпеченим. Він закохався в мене і посватався. Я погодилася, — тут вона зупинилася, — і вмовила його застрахувати своє життя на мою користь.
Вона побачила, як раптовий гострий інтерес з’явився на обличчі її чоловіка, і продовжила з іще більшою впевненістю.
— Під час війни я деякий час працювала в аптечному розподільнику при госпіталі. Там я мала доступ до всіляких рідкісних медикаментів та отрут. Так, отрут.
Вона замислено зупинилася. Він уважно прислухався, в цьому не було сумніву. Убивця неодмінно повинен цікавитися вбивствами. Вона зробила на це ставку і не прогадала. Вона зиркнула на годинник. За двадцять п’ять дев’ята.
— Є така отрута, дрібний білий порошок. Однієї дрібочки достатньо, аби померти. Можливо, тобі відомо щось про отрути?
Вона поставила це запитання не без тривоги. Якщо він щось знає, то доведеться бути дуже обережною.
— Ні, - сказав Джеральд. — Я дуже мало про них знаю.
Вона полегшено видихнула.
— Можливо, ти чув про хіосин? А той препарат діє точнісінько так само, але його неможливо розпізнати. Будь-який лікар підтвердить серцеву недостатність. Я вкрала була невелику кількість отрути і зберігала при собі.
Вона зупинилася, збираючись на силах.
— І що далі? - поцікавився Джеральд.
— Ні… Я боюся. Я не можу розповісти тобі. Іншим разом.
— Зараз, - нетерпляче сказав він. — Я хочу знати.
— Ми були одружені місяць. Я була доброю до свого старого чоловіка, доброзичливою і відданою. Він хвалив мене перед усіма сусідами. Кожен знав, якою хорошою дружиною я була. Щовечора я сама робила йому каву. Одного вечора, коли ми залишилися наодинці, я додала дрібку смертельного алкалоїду в його чашку…