Про любов. Школа пані Фреймут

Чоловік у Віри був інвалідом. На возику жив — а дружина працювала у престижній компанії на посаді директора. Я захоплювалася цією парою — любити так слабого мужчину, стільки ніжніти в розмовах про нього, заробляти гроші на двох. Нікуди не виїжджати — навіть у Трускавець на води… Я б не змогла.

Іноді Вірочка поверталася додому не сама. Її торбинку від «Версаче» ніс цупкий парубок. Видимість мого домофона не дозволяла побачити його обличчя, але тіло було кремезне і широке — схоже на мій дубовий сервант, у якому тримаю полумиски і скриньку з молочними зубками дітей. Він Вірочці був до кулончика-серденька на грудях. І якщо б Вірочка раптом пчихнула, то молодик не мав шансів змокнути — на ньому була кепка з довгим дашечком. Іноді в руках, окрім сумки, вуйчик тримав пакет з «Фуршету», з якого визирали багети і зелень.

— Яка ґаздиня, — думала я. — Ще й сили має куховарити.

У дні присутності молодика Вірочка попереджувально заходила додому:

— Вітасику, срібляве ти моє золотце! Я нині з твоїм племінничком, Семеном. Ти ж так хотів його бачити. Ось ми й пришли. Зараз вечерю наладжу. Поїмо всі разом, юшечки з рибки, так, як ти любиш, мій котику породистий! — і заходила собі до хати.

А я, прибита прикладом сусідки, бігла й собі готувати вечерю. Її ідеальність присоромлювала; я зазирала в холодильник і розуміла — до Вірочки далеко: збаночок йогурту, помідорка і зів’яле зіллячко. З такого трапези не зробити. Та й чоловіка нема, щоб надихатися та наважуватися на рівень рибної юшки.

Одного разу я перетнулася з сусідкою в ліфті, вона була роздратована:

— Уявляєте, Вітасик відмовляється від послуг медсестри. Хоче, аби тільки я його доглядала. Мариночко, люба, але я ж не вічна. Я — жінка. Тендітна і слабка. Все на мої делікатні плечі…

Я дивилася на масивне озаддя Вірочки, на її схожі на біг-борд рамена. Притиснута до стінки ліфта її величною постаттю — я співчувала:

— Інвалідові важко в Україні. Навіть у люди не вийти — місто не пристосоване. Як ви даєте собі раду? Ви — диво, пані Віро! Тримайтеся! — і, ледь деформована від поїздки, випнулася з ліфта на волю.

А Вірочка йшла переді мною — на своїх прогнутих каблукових мештах. Голова похнюплена. Окуляри — в росинках сліз.

«Знедолена», — думала я. Треба подзвонити знайомому єпископу, щоб по смерті не забули причислити її до лику святих.

Однієї ночі мені наснився сон. Мальдіви. Сонце, яке раптом зістрибує м’ячем з неба і летить просто мені до ніг. Я спершу ніжуся його теплом, а потім розумію, що тіло моє пече від неймовірного жару. Я кричу. Благаю допомоги. Але велика медуза стрибає мені на носа і починає душити.

Прокинулася — а у вікні жаріє полум’я! Звикло прокричала, як вчила бабуся: «Сон, іди разом з ніччю»! Але збагнула, що це не марево, а пожежа у Вірочки! З вікна її кухні палало. Я похапцем викликала пожежників і побігла гримати у двері сусідки.