Про любов. Школа пані Фреймут

Алекс насилу посміхнулася.

— Просто все навколо ніби змовилося роздратувати мене, — зізналася вона. — Навіть старому Джорджеві спала на гадку сміховинна ідея, мовляв ми їдемо до Лондона. Він сказав, що чув це від тебе.

— Де ти його бачила? — різко запитав Джеральд.

— Він прийшов на роботу сьогодні, замість п’ятниці.

— Клятий старий йолоп, — сердито сказав Джеральд.

Алекс здивовано зиркнула на нього. Обличчя її чоловіка аж спотворилось від люті. Вона ще не бачила його таким лихим. Помітивши її подив, Джеральд насилу відновив контроль над собою.

— Та він таки клятий старий йолоп, - уже спокійніше повторив він.

— Що ти сказав такого, що змусило б його так вирішити?

— Я? Я нічого не казав. Врешті… А, так, згадав. Я невдало пожартував про вранішню поїздку до Лондона. Мабуть, він зрозумів це буквально. Або ж недочув щось. Ти ж розкрила йому очі на істину?

Він нетерпляче чекав її відповіді.

— Звісно, але коли такі люди, як він, втовкмачують собі щось у голову, то зовсім не легко переконати їх в чомусь іншому.

Тоді вона розповіла про садівникові наполягання щодо вартості вілли.

Джеральд мовчав хвилину чи дві, тоді повільно сказав:

— Еймс погоджувався взяти дві тисячі готівкою, а решту — виплатами під заставу. Саме звідси ця помилка, так виглядає.

— Схоже на те, — погодилася Алекс.

Тоді вона зиркнула на годинник і пустотливо на нього вказала.

— Нам варто братися до роботи, Джеральде. На п’ять хвилин відстаємо від графіку.

Дуже дивна посмішка з’явилася на обличчі Джеральда Мартіна.

— Я передумав, — тихо сказав він. — Я не робитиму сьогодні ніяких фото.

Жіночий розум — то цікава річ. Коли Алекс лягала спати в середу ввечері, її думки був вдоволені та спокійні. А тимчасово піддане сумнівам щастя знову повернулося в первісний стан і торжествувало в душі, як і раніше.

Але до вечора наступного дня, вона зрозуміла, що якісь непомітні сили намагаються зруйнувати його. Дік Віндіфорд більше не дзвонив, та вона, однак, не сумнівалася, що в усьому був винен його вплив. Знову й знову його слова поверталися до неї. «Цей чоловік абсолютний незнайомець! Ти нічого про нього не знаєш!» А разом з ним виринав спогад про обличчя її чоловіка, що закарбувався в її уяві, коли він сказав: «Ти думаєш, це розумно, Алекс, ці… витребеньки про Синю Бороду?» Чому він так сказав?

У цих словах чаїлася пересторога — натяк на прогрозу. Виходило так, наче насправді він сказав: «Тобі б радше не винюхувати про моє колишнє життя. Інакше можеш добряче заробити по носі». Правда, за мить після того він присягався, що в його житті не було жінки, яка б щось означала. Та Алекс даремно намагалася знову повірити в його чесність, бо ж хіба він не був вимушений у тому поклястися.

До ранку п’ятниці Алекс переконала себе, що в житті Джеральда таки були жінки — витребеньки Синьої Бороди, які він ретельно намагався приховати від неї. Її ревнощі, що спершу повільно розгорялися, тепер просто палахкотіли. Невже він і справді збирався зустрітися з жінкою того вечора, о дев’ятій? Невже історія про фотографії була вигадана зопалу?