Про любов. Школа пані Фреймут

Переклала Тетяна Марченко

Маленька місіс Соммерс одного дня зрозуміла, абсолютно неочікувано для самої себе, що є власницею п’ятнадцяти доларів. Така сума грошей здавалася їй дуже великою. А те, як вони розпирали й роздували її зношене стареньке портмоне, давало їй відчуття важливості, яким вона не насолоджувалася роками.

Питанням, яке до решти її захопило, були інвестиції. День чи два вона перебувала в, на перший погляд, мрійливому настрої, хоча насправді цілком заглиблена в роздуми й обрахунки. Вона не робитиме нічого поспішного, нічого, про що потім доведеться шкодувати. І от уже в спокійні нічні години, коли сон ніяк не приходив, вона розгортала перед внутрішнім зором плани, в яких було ясно й зрозуміло, як правильно й розсудливо розпорядитися грішми.

Долар чи два варто додати до грошей, відкладених на черевики для Дженні, — це значно подовжить строк їх служби. Варто купити стільки-то ярдів цупкої бавовни на нові сорочки для хлопчиків, для Дженні й Меґ. Вона збиралася була латати старі. Меґ потрібна нова сукня. Вона бачила гарні крої у вітрині, та ще й за вигідною ціною. Після цього навіть залишиться на нові панчохи — по парі кожному — і скількох же годин церування їй вдасться уникнути! Вона придбає хлопцям картузи, а дівчаткам — солом’яні капелюшки. Очікування побачити своїх малих спиногризів свіжими, вишуканими і сучасними, хоча б раз у житті, захоплювало її, тривожило і позбавляло сну.

Сусіди інколи говорили про певні «кращі дні», які маленька місіс Соммерс знала до того, як в неї виникла думка стати місіс Соммерс. Сама ж вона не потурала жодним хворобливим роздумам про минуле. В неї не було часу, жодної секунди часу, яку можна було б присвятити минулому. Нагальність теперішнього поглинала кожну її мить. Марево майбутнього, наче якийсь невиразний, похмурий монстр, часом лякало її. Та, на щастя, завтра ніколи не настає.

Місіс Соммерс добре розуміла значення вигідної покупки. Вона могла годинами стояти, дюйм за дюймом наближаючись до бажаного об’єкта, який продавався зі знижкою. При потребі вона могла проштовхатися. Вона навчилася хапати бажане, і тримати, і не відпускати його вперто й рішуче, доки не підійде її черга, коли б це не було.

Та того дня вона була трохи млява і втомлена. Вона проковтнула легкий обід… Ні, згадала вона, між годуванням дітей, прибиранням, приготуваннями до походу на закупи вона зовсім забула про обід!

Вона сіла на високий табурет перед прилавком, який був відносно безлюдним, намагаючись зібрати сили і відвагу для того, щоб протиснутися крізь нетерплячий натовп, який обступив тканину на сорочки та візерунчастий батист. Відчуття безвольності оповило її, і вона мимоволі поклала руки на прилавок. Вона не носила рукавичок. Поступово вона усвідомила, що руки наштовхнулися на щось дуже м’яке, дуже приємне на дотик. Вона поглянула вниз і побачила гору шовкових панчіх. Афіша поруч сповіщала, що ціну на них було знижено з двох доларів п’ятдесяти центів до одного долара і дев’яноста восьми центів. Молода дівчина за прилавком запитала, чи не хотіла б вона подивитися їхню лінію шовкових панчішних виробів. У відповідь вона всміхнулася так, наче їй запропонували перевірити діамантову тіару з наміром продажу. Та вона погодилася і взяла делікатну, сяючу, розкішну річ — уже обома руками, піднісши її вище, аби бачити, як та переливається, відчути, як вона ковзає, наче змійка, крізь пальці.