Казки Сельви
- Автор: Кирога Орасио
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-15-1
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки Сельви». Краткое содержание книги:
Орасіо Кіроґа творив у різних жанрах — дебютувавши як поет, згодом він став автором двох романів, повісті, збірника п’єс. Однак для читачів Кіроґа — передусім неперевершений майстер оповідання. Зворушливим та оригінальним залишається він і тоді, коли звертається до такого жанру як казки та оповідання про тварин.
Ще в 1903 році Орасіо Кіроґа як фотограф узяв участь в археологічній експедиції в аргентинській провінції Місьйонес. Згодом, зачарований первозданною природою тих місць, залишив Буенос-Айрес і на довгі десять років оселився у сельві — саме так іспанською та португальською мовами звуть буйні тропічні ліси Південної Америки. Досвід життя серед дикої природи прислужився письменникові у створенні збірника оповідань «Дикун» (1920), а також книжок «Казки сельви» (1918) та «Пригоди Анаконди» (1921).
Дві останні, перекладені українською, ввійшли до цього видання і, на думку видавництва, зацікавлять широке коло читачів — і зовсім юних, і дорослих.
— Назад! — скомандував директор. — Дабой, до мене!
Люди, а за ними й собака, якому пощастило позбутися кількох змій, вибігли на подвір’я.
Бліді та засапані вони дивилися одні на одних.
— Тут справа нечиста... — пробурмотів директор. — Уперше таке бачу. Що сталося з тутешніми зміями? Вчора цей напад двох змій, прорахований з математичною точністю... Сьогодні... На щастя, вони не знають, що своїми укусами врятували нам коней... Скоро розвидніє, тоді нехай начуваються.
— По-моєму, серед них була Королівська Кобра, — проказав Фрагосо, перев’язуючи ниючу кисть руки.
— Так, — озвався хтось зі співробітників. — Я добре її розгледів. А з Дабоєм усе гаразд?
— Ні, вони його всього покусали... На щастя, собака витримує будь-яку кількість отрути.
Люди повернулися до хворого, чиє дихання зробилося більш рівним. Але тепер його проймав піт.
— Світає, — мовив новий директор, визирнувши у вікно. — Ви, Антоніо, залиштеся тут. А Фрагосо піде зі мною.
— Брати ласо? — запитав Фрагосо.
— Ні! — директор похитав головою. — Якби це були інші змії, ми б швидко їх укоськали. А ці якісь надто дивні... Прихопимо кийки і про всяк випадок мачете.
11.
Однак це були ніякі не дивні змії — просто перед лицем страшної небезпеки нападниці, які атакували Інститут сироватки крові, послуговувалися життєвою мудрістю, накопиченою багатьма поколіннями їхнього роду.
Несподівана темрява, що запала після того, як розбився ліхтар, стала для них сигналом небезпеки, якою загрожували їм бойові дії з настанням світанку. До того ж вологе повітря передвіщало невблаганне наближення нової днини.
— Якщо ми й далі залишатимемося тут, нам відріжуть дорогу для відступу, — вигукнула Хрестова Гадюка. — Назад!
— Назад! Назад! — загомоніли всі. І скупчившись, наповзаючи одні на одних, змії поплазували геть. Утікачки рухалися юрбою — перелякані, пригнічені, — в замішанні вдивляючись у далечінь, де займалася зоря.
Їхня втеча тривала вже хвилин двадцять, коли здаля почувся бадьористий гавкіт, і знесилені змії спинилися.
— Стривайте! — скрикнула Золота Уруту. — Подивімося, скільки нас і що ми можемо вдіяти.
При тьмяному світлі досвітку вони зробили огляд своїх сил. Під кінськими копитами загинули вісімнадцять змій, серед них дві коралові. Фрагосо розрубав навпіл Спесивицю, а Тропічний Вуж, який стиснув був в обіймах собаку, залишився лежати в стайні з розчепіреною головою. Крім них, не було Маленької Уруту, вужихи Радінії та Плоскоголової Кобри. Загальні втрати складали двадцять три мертві змії. А ті, що залишилися живими, були покалічені та потовчені, їхня подерта луска вкрилася перемішаною з піском кров’ю.
— Ось підсумки нашої атаки, — з прикрістю мовила Водяна Кобра, зупинившись на мить, щоб почухати голову об камінь. — Мої вітання, Гамадріадо!
Однак вона не прохопилася про те, що підслухала під дверима стайні, коли останньою виповзала звідти. Замість убити коней, змії врятували їм життя, бо ті потерпали через нестачу отрути!
Відомо, що коневі, котрий проходить імунізацію, отрута так само життєво необхідна, як і вода, і коли її бракує, тварина гине.
Знову почувся гавкіт собаки, який узяв їхній слід.
— Нам кінець!— вигукнула Гримуча Змія. — Що вдіємо?
— До печери! — заволали всі й поплазували з останніх сил.
— Ви, либонь, збожеволіли! — застерегла на ходу Водяна Кобра. — Вони знищать усіх! Це вірна смерть! Послухайте мене: треба розповзтися хто куди!
Втікачки спинилися, не знаючи, на що зважитися. Попри панічний страх, щось підказувало їм, що тільки розосередившись, вони мають шанс на порятунок, і всі почали розпачливо роззиратися. Одного слова на підтримку цієї ідеї було досить, аби вони зважилися.
Однак Королівську Кобру, яка зазнала нового приниження, намагаючись підпорядкувати собі інших представниць зміїного роду, сповнила така ненависть до цього чужого та ворожого їй краю, що вона воліла померти, потягнувши за собою на той світ решту тутешніх змій.
— Це Гримуча Змія божевільна! — скрикнула вона. — Якщо ми розповземося, люди переб’ють нас поодинці... А там — інша справа. До печери!
— Авжеж, до печери! — озвалася нажахана юрба, знову кидаючись навтьоки. — До печери!