Казки Сельви
- Автор: Кирога Орасио
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-15-1
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки Сельви». Краткое содержание книги:
Орасіо Кіроґа творив у різних жанрах — дебютувавши як поет, згодом він став автором двох романів, повісті, збірника п’єс. Однак для читачів Кіроґа — передусім неперевершений майстер оповідання. Зворушливим та оригінальним залишається він і тоді, коли звертається до такого жанру як казки та оповідання про тварин.
Ще в 1903 році Орасіо Кіроґа як фотограф узяв участь в археологічній експедиції в аргентинській провінції Місьйонес. Згодом, зачарований первозданною природою тих місць, залишив Буенос-Айрес і на довгі десять років оселився у сельві — саме так іспанською та португальською мовами звуть буйні тропічні ліси Південної Америки. Досвід життя серед дикої природи прислужився письменникові у створенні збірника оповідань «Дикун» (1920), а також книжок «Казки сельви» (1918) та «Пригоди Анаконди» (1921).
Дві останні, перекладені українською, ввійшли до цього видання і, на думку видавництва, зацікавлять широке коло читачів — і зовсім юних, і дорослих.
Жодна змія не лишилася живою. Люди сіли перепочити, дивлячись на побоїще, на купу мертвих змій, які донедавна панували в цьому краї. Захеканий Дабой примостився біля їхніх ніг; попри щеплення дія отрути не минулася для нього зовсім безслідно. На тілі собаки було шістдесят чотири укуси.
Вже підвівшись, щоб іти, люди вперше звернули увагу на Анаконду, яка почала виявляти ознаки життя.
— Звідки тут узявся цей удав? — здивувався новий директор. — Він не тутешній. Здається, він зчепився з коброю і певним чином помстився за нас. Він страшенно покусаний, тож мусимо його врятувати. Віднесемо його до себе. Хтозна, може, колись він віддячить нам і врятує від усього отруйного поріддя.
І люди пішли, несучи на плечах ломаку з почепленою до неї Анакондою, а та, знесилена через рани, думала про Водяну Кобру, доля якої, якби не зарозумілість, могла б скластися так само, як у неї.
Анаконда не померла. Цілий рік провела вона серед людей, із цікавістю спостерігаючи їхнє життя, та нарешті одної ночі подалася геть. Втім історія багатомісячної подорожі Анаконди рікою Парана аж до Гуайри[11] і далі, до згубного затону, де Парана має назву Мертвої ріки — дивне життя Анаконди та її друга подорож, яку вона здійснила разом зі своїми побратимами каламутними водами великої повені, той бунтівний похід через зарості ейхорнії[12] — це вже зовсім інша історія.
Повернення анаконди
Коли Анаконда, змовившись із іншими мешканцями тропічного краю, надумала відвоювати річку, їй щойно виповнилося тридцять років.
Вона була молодою десятиметровою змією в розквіті сил. Хоч би де вона полювала, жоден ягуар чи олень не могли опиратися її задушливим обіймам.
Коли її м’язи стискалися, життя повільно залишало тіло жертви, поступаючись місцем смерті. І щойно трава своїм шелестом сповіщала про появу голодної гігантської змії, вся навколишня живність нашорошувала вуха. А коли западала надвечірня тиша, й Анаконда лежала, гріючи темне оксамитове тіло під червонастим промінням призахідного сонця, її огортав ореол безгоміння.
Втім не завжди поява Анаконди була згубною, наче задушливий газ. Вона здаля являла тваринам ознаки мирних намірів, незрозумілі людям. І робила це в такий-от спосіб:
— Добридень, — промовляла Анаконда до крокодилів, плазуючи мочарами.
— Добридень, — лагідно озивалися ті, лежачи на осонні й насилу продираючи очі через налиплу на повіках твань.
— Сьогодні буде спекотно! — гукали з дерев мавпи, завваживши плазуючу в чагарнику гігантську змію.
— Авжеж, спекотно, — відповідала Анаконда й повзла далі під гамір та блазнювання наполоханих мавп.
Адже мавпа та змія, птах і удав, щур та гадюка — пари, приречені на смертельну ворожнечу, яку вгамовує лише страх перед потужними ураганами й спустошливою посухою. Тільки досвід споконвічного співжиття в одному довкіллі дозволяє їм під час великих природних катаклізмів вижити попри убивчий голод. Тож перед лицем страшної посухи горе фламінго, черепах, щурів та змій стає спільним горем і спільним благанням про бодай одну краплину води.
В ті часи, про які йдеться у нашій оповіді про Анаконду, потерпаюча сельва була ладна відновити це сумне братерство.
Вже два місяці дощ не омивав запорошене листя. Не було навіть роси, яка б живила посохлі рослини. Від вечора до вечора, від заходу до заходу край всихав, усе довкола мовби перетворилося на вогнедишну піч. Там, де донедавна в затінку текли ручаї, тепер лише біліло розжарене під сонцем каміння; затони, в яких стояла чорна вода та буяли зарості водяних лілій, перетворилися на суху, потріскану глиняну пустку, а розкішні підводні рослини повсихали. На узліссі колись виструнчені, немов свічки, кактуси тепер стояли похилені, простягнувши наче руки, безживні стебла до виснаженої землі, такої твердої, що найменший дотик до неї відлунював глухим гулом.
Минали дні й танули в серпанку далеких міражів, під сліпучим сяєвом бляклого неба, по якому рухалося жовте, без променів сонце, що надвечір величезною жариною починало закочуватися за обрій, огорнуте задушливими випарами.
Звикла до мандрівного життя Анаконда, якби тільки захотіла, не відчувала б так на собі наслідків посухи. Ген за затоном та мочарами, там, звідки сходило сонце, текла її рідна велична Паранаїба — річка, до якої вона могла б доповзти за півдня.
11
Гуайра — колишній водоспад на річці Парана на кордоні Бразилії та Парагваю.
12
Ейхорнія — водяна рослина тропічних районів Америки, яка, швидко поширюючись, вкриває поверхню водойми та утруднює судноплавство.