Без крові. Така історія
- Автор: Барикко Алессандро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2788-7
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Без крові. Така історія». Краткое содержание книги:
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
— Відкрий!
Ліберо послухався. У сумці лежали окуляри, шкіряний шолом, рукавички, кольорова хустинка і куртка, на якій красувалася нашивка з написом «Д’Амброзіо Паррі».
— І який у цьому сенс?
— Ти колись чув про автомобільні перегони?
Ліберо про них чув. Багатійські забавки.
— Мені потрібен механік, який би мене супроводжував, то яка твоя думка?
Ліберо Паррі з дивним звуком ковтнув слину.
— У мене на такі речі немає часу. Маю багато роботи.
— Сорок лір на день, плюс кошти на поточні витрати, плюс преміальні.
— Преміальні?
— За перемогу.
— За перемогу?
— Авжеж.
Інстинктивно, неначе від поклику, обоє повернулися до дверей. Усе було спокійно, двері відкриті настіж, на порозі нікого немає. Якусь мить вони стояли, не зводячи звідти очей, немов на щось чекаючи. Ультімо пройшов через одвірок, дивлячись під ноги, аби не впустити в’язку хмизу, що тримав на плечах. Він їх навіть не помітив і вийшов так само тихо, як і зайшов.
— А хто вмовить Флоренс? — спитав Ліберо.
Та, здавалось, граф не чув ані слова.
— У цьому хлопчикові щось є.
— У кому, в Ультімо?
— Так.
— Та нічого особливого в ньому немає.
— Ні, є.
Ліберо спантеличено звів очі до неба, неначе щойно викрили його картярське шахрайство.
— Та нічого, хіба що золота тінь.
— Перепрошую?
— Так кажуть у наших краях. Існують такі, що мають тінь із золота, ось.
— І що це означає?
— Не знаю… вони інші, і люди їх відразу впізнають. Вони подобаються людям.
Та графа, здавалося, це не переконало. Ліберо пояснив:
— Справа в тому, що він уже кілька разів мало не помер. Коли він хворів ще малям, то кожного разу його вважали безнадійним, але він завжди одужував. Хтозна, може, такі речі змінюють людей.
Граф Д’Амброзіо згадав єдину жінку у своєму житті, яку він любив більше за теніс чи автомобілі. Коли ти входив у кімнату, переповнену людьми, ти міг відразу відчути, чи вона там, — тобі не треба було ані шукати її очима, ані знати, що вона залишилася вдома. Якщо вона була в театрі, її не треба було видивлятися: перше, що бачили всі, — то була вона. І красунею її аж ніяк не назвеш. Насправді, навіть важко було втямити, чи вона розумна. Але там, де була ця жінка, сяяло світло, вона сама була дивовижею. У неї була тінь із золота, тепер він це зрозумів.
— Флоренс залиш на мене.
Ліберо Паррі зареготав.
— Ти ж її не знаєш.
— Це питання кількох хвилин.
Сидячи на стільчику в кухні, Д’Амброзіо пробув із Флоренс десять хвилин. Він пояснив їй, що таке перегони, де і чому їх проводять.
— Ні, — була відповідь.
Він розповів їй про гроші, глядачів і подорожі.
— Hi, — промовила жінка.
Тоді граф пояснив Флоренс, що значить бути відомим серед ділових людей. Він запевнив, що за кілька місяців біля дверей майстерні стоятиме черга.
— Ні. Мій чоловік — мрійник. І ви теж. Прокиньтеся обоє.
Граф трішки поміркував, а потім промовив:
— Флоренс, я хочу дещо тобі розповісти. Мій батько був багатієм, він мав статок, набагато більший за мій. Та він протринькав усі гроші, плекаючи безглузду мрію про залізницю. Дурість. Він любив потяги. Коли він почав розпродувати своє майно, я пішов до матері і спитав: «Чому ти його не зупиниш?» А мені тоді було лише сім рочків. Мати дала мені ляпаса. А тоді сказала те, що зараз ти, Флоренс, маєш закарбувати у пам’яті на все життя. Вона відповіла: «Якщо ти кохаєш когось і кохання ваше взаємне, ніколи не розбивай мрій. Ти був найбільшою і найсуперечнішою нашою мрією».
Не чекаючи на відповідь, граф чемно попрощався і вийшов на двір. Ліберо саме стукотів молотком по капоту, якого знайшов кілька місяців тому на узбіччі дороги, що йшла на П’ядене. Він мізкував над тим, як зробити з нього укриття для сарайчику, де лежать дрова.
— Усе гаразд, — повідомив граф, потираючи руки.
— Що вона сказала?
— Вона не погодилася.
— А-а-а…
— Починаймо наступної неділі. Перегони влаштовують на шляху між містами Брешія і Венеція.
І він попрямував до автомобіля.
— Але, якщо вона відмовилась…
— Вона відповіла «ні», але подумки сказала «так», — відповів Д’Амброзіо вже здалеку.
— А ти звідки знаєш?
— Я?
— Ти, ти.
Граф спинився. Кілька секунд він шукав відповідь. Але не знаходив. Він озирнувся. Перед ним стояла Флоренс. Бозна, звідки вона там взялася. Вона говорила так тихо, аби лишень її чув граф, проте, добираючи слова. Обачно.