Без крові. Така історія
- Автор: Барикко Алессандро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2788-7
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Без крові. Така історія». Краткое содержание книги:
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
Вони стояли тихо, аж поки вдалині не стихло гудіння двигуна. Потім Ультімо спитав:
— Він повернеться, правда ж?
— Якщо зможе кермувати…
Пізніше вони дізнаються, що Ліберо захотів заїхати у село, і, хоч як граф цьому противився, він усе одно проїхав селом на достатньо високій швидкості, безладно горланячи щось, що стосувалося повій, директора банку і, може, ще й попів.
— Ні, попів мої слова аж ніяк не стосувалися.
— Можу присягнути, що вони стосувалися попів.
— Ні ж бо, вони стосувалися полів.
— Гівняних полів?
— Здобрених, я мав на увазі «здобрених».
— А-а-а…
— Не забивай собі голову, графе, ти на таких речах не розумієшся.
Вони вже перейшли на «ти». Але все ще зверталися один до одного за прізвищем.
— А ти нічогенько вправляєшся.
— Маю гарного вчителя.
На цьому все і скінчилося б, та граф був цілком упевнений, що того ранку в його науці бракувало однієї дрібнички. Тож він озирнувся і побачив, що Ультімо приріс поглядом до обійстя, — він чекав. Здавалося, що їх не було років сто. Вони пливли під буркотіння ще ввімкненого двигуна.
— Хочеш покататися, хлопче?
Хлопець посміхнувся і зиркнув на батька. А той кинув оком на Флоренс. Жінка заправила прядку волосся за вухо і промовила:
— Нехай їде.
Тож малий видерся на сидіння і, щоб бути вищим, поклав стиснуті в кулак руки під зад.
— Куди поїдемо? Проїдемося повз школу, волаючи «вчителька — смердючка»?
— Ні, хочу до канави в Пассабене.
Ця канава була незрозумілим узвишшям посеред рівнини. Ніхто не знав, що то таке, та насправді, сільський рельєф, що простягався на кілометри і був рівнесенький, неначе більярдний стіл, у тому місці різко здіймався вгору, а потім знову ставав рівним і безголосим. І дорога була такою ж. Коли Ультімо, разом із батьком, йшов нею пішки, вони завжди кидалися бігти, аж поки не добігали донизу, а потім, на самісінькій верхівці канави, вони стрибали перед обличчям рівнини і кричали свої імена. Далі вони знову йшли спокійним кроком, притаманним селянам, наче нічого й не сталося.
— Їдьмо на пагорб у Тассабене.
— Пассабене.
— Пассабене.
— Тримайся рівно.
Граф Д’Амброзіо рушив, міркуючи над тим, що ж у ньому, у цьому хлопчині, незвичного. Якщо згадати, яким граф побачив його під тим дощем, коли під вивіскою «Гараж» він схилився над мотоциклом, настільки б дивним це не здавалося, але, перш за все, на цій маленькій картинці саме він звертав на себе увагу — все інше ставало другорядним. Зненацька граф згадав, де він раніше бачив щось подібне — він був певен, що мав таке ж враження, коли дивився на картини, які оповідали житіє святих. Чи Христа. На них завжди зображають купу людей і всі вони теж роблять дивні речі, але святого бачиш відразу, його геть не треба шукати — образ святенника тут же впадає в око. Чи образ Христа. «Може, я везу селом Боже дитя», — подумки кепкував він із себе — і повернувся до хлоп’яти. Ультімо дивився перед собою, погляд його був спокійним, він не звертав уваги ані на вітер, ані на пил — він був серйозним. Навіть не повернувшись, він голосно прокричав:
— Швидше, будь ласка!
Д’Амброзіо повернувся, щоб поглянути на дорогу, і побачив просто перед собою безглузду і чітку канаву посеред ледачої рівнини. За інших обставин він би поступово відпустив педаль акселератора, щоб, підкорившись, проїхати це звишення землі за допомогою слабкої сили контрольованої інерції. Проте, неначе в якомусь дивовижному ступорі, він по-дитячому натиснув на педаль газу.
Нагорі 931-кілограмове залізне чудовисько, з невідомою досі вишуканістю, що завжди таємно у ньому дрімала, відірвалося від землі.
Граф Д’Амброзіо почув, як нахолодну заревів двигун і інтуїтивно відчув, як, крутячи колесами в повітрі, автівка затріпотіла крилами. Міцно стиснувши руки на кермі, граф здивовано закричав; неймовірно, але хлопчина, що сидів поруч, безстрашно і захоплено, щосили горлопанив своє ім’я.
Точніше, ім’я та прізвище.
Машину до Ліберо Паррі доправили за допомогою коней та воза. Її відтягли аж до самісінької майстерні, де роботи над нею стало на тиждень. Літати — так, це вона добре вміла. То вже потім вона стала трішки схожа на тарадайку.
Коли за тиждень граф повернувся, аби забрати автівку, вона була як нова копійка. Ліберо натер її до блиску, розуміючись на цій справі, — стали у пригоді роки, коли він начищав корів для продажу на щорічній ярмарці рогатої худоби. Д’Амброзіо, коментуючи перевтілення, аж присвиснув від подиву, хоча після відвідин європейських будинків розпусти його важко було чимось здивувати. Він витяг шкіряну сумку і простягнув її Ліберо.