Без крові. Така історія
- Автор: Барикко Алессандро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2788-7
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Без крові. Така історія». Краткое содержание книги:
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
— Я піду до пана Ґардіні, — сказав він Флоренс, коли вони були на цвинтарі на День Помину померлих.
— Хто такий?
Чоловік пояснив.
— А чому ти до нього йдеш?
Ліберо відповів, що йде туди, щоб дещо спитати. Він не збрехав. У нього було маленьке й просте питання, бо знав, що впливові в цьому бізнесі люди дуже зайняті, тому, не гаючи часу, переходять до суті справи. А питання було таке: «Пане Ґардіні, скажіть мені відверто, чи мені слід знову купити двадцять шість корів?»
Проте Флоренс він його не озвучив, сказавши, що йде запитати поради щодо нових моделей.
— А чому ти не береш із собою Ультімо? — спитала жінка, більше не розпитуючи про нові моделі.
Ліберо навіть на думку не спало взяти з собою сина. До того ж існувала ще й фінансова проблема. Крім того, хлопчик виріс у такій місцевості, де навіть чоловіки не бували у місті, а діти й поготів.
— Покажеш йому Турин. Ото він зрадіє.
Вона мала рацію. З грошима було сутужно, та вона все-таки мала рацію.
Вони виїхали 21 листопада 1911 року на таріновому возі. Потім збиралися попросити когось, щоб підвезли до міста. А на випадок, коли щось не заладиться, завжди можна сісти на потяг. У них була одна на двох валіза, яку вони придбали спеціально для цієї подорожі. Ультімо навіть поклав туди окуляри, що йому подарував Лафонтен. Хлопчик мав чотирнадцять років, був маленьким і худорлявим, схожим на школяра молодших класів, але він ось-ось мав поїхати в Турин.
Флоренс так розцілувала їх обох, неначе вони збиралися до Америки. Вона наполягла, щоб чоловік узяв домашньої консервації, не їхати ж на гостину до пана Ґардіні з порожніми руками. Крім того, вона мала на думці ще дещо.
— Якщо ти вже їдеш, то не міг би ти спитати його ще й від мого імені? — попросила вона Ліберо, обнімаючи на прощання.
— Про що?
— Спитай його, чи не треба нам знову завести двадцять шість корів?
Цієї миті Ліберо Паррі багато чого зрозумів про сутність шлюбу.
— Гаразд, я спитаю, — серйозно відповів він.
У секретарки пана Ґардіні була одна протезована нога і дуже оригінальний дефект вимови — незвичний випадок, як для такої посади. Ліберо звернувся до неї приємним, але дещо формальним тоном. Жінка спитала, чи йому призначено.
— Пан Ґардіні прохав мене зайти до нього, — відповів Ліберо Паррі.
— Он як.
— Отак.
— У вас призначеня?
Вона не могла вимовляти подвоєних звуків.
— Певно, це було у червні, так у червні… ми саме були поблизу Ріміні.
— І пан Ґардіні запросив вас?
— Саме так.
Секретарка сиділа кілька секунд, дивлячись у нікуди, неначе у неї випала пломба. Потім відповіла.
— Хвилиночку.
І зникла.
Ліберо достеменно знав, що вона зараз робить. Було цілком очевидно, що якби він попрохав призначити йому зустріч, то ніколи б її не дочекався. Тому він приготувався розіграти виставу. Перший акт — треба було прикинутися селюком-ідіотом. А потім, після тригодинної секретарчиної біганини з боку в бік, нескінченних вибачень і запевнянь, що, можливо, пан Ґардіні знайде для нього час, розвернувся другий акт дійства.
— Можливо, знайде?
Ліберо Паррі звівся на ноги. Він терпіти не міг удаватися до цього фокусу і зазвичай мало ним користувався. Але тут було питання життя і смерті.
— Я полишу вас на хвильку, — промовив він. — Тримай ось це і не сходь з місця. Рано чи пізно я повернуся.
Ультімо схопив консервацію і поставив поруч.
— Гаразд.
Ліберо Паррі вийшов і, не поспішаючи, пішов аж до річки По. Він залишився там, щоб, усівшись на лавку, помилуватися пагорбами, що височіли по той бік річки. Від них віяло багатством і вишуканістю. Коли прийшов час обідати, Ліберо надибав ґенделик, де подавали непоганий суп і дивакуваті солодощі з каштанів. Пообідавши, він залишився, аби випалити цигарку з поштарем — анархістом, у якого було три доньки, що звалися Свобода, Рівність і Братерство. «Гарні ймення», — мовив Ліберо. Він справді так вважав. Уже була майже третя, коли Ліберо з’явився перед очі секретарки з кістяною ногою. Вона поглянула на нього з усмішкою і, не перестаючи посміхатися, повідомила йому приємну новину.
— Ваш син з паном Ґардіні.
— Я знаю, — байдуже відповів чоловік.
Отож секретарка провела Ліберо до майстерні, де, схилившись над двигуном і розглядаючи його систему змащення, знаходилися Ультімо та пан Ґардіні.