Без крові. Така історія
- Автор: Барикко Алессандро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2788-7
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Без крові. Така історія». Краткое содержание книги:
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
Ліберо штурхнув жінку ліктем, звертаючи її увагу.
— Твій син, — промовив Ліберо, наче то була цілком звична річ.
— А той, що присів, хто такий? — спитала вона.
— Лафонтен.
— Лафонтен Великий?
— Саме він.
— А Ультімо знає?
Ліберо знизав плечима. Він не знав, що сказати. Проте він бачив, як його син дуже безпосередньо тицьнув пальцем у щось на голові гонщика. Лафонтен засміявся і зняв із чорного шкіряного шолому окуляри. Він потер їх об рукав своєї куртки, щоб витерти пил. А потім віддав Ультімо. Хлопчик узяв окуляри й усміхнувся. Лафонтен підвівся, він погладив малого по голівці і, сказавши йому ще щось, пішов геть. Він знову йшов, опустивши очі долу, сповнений королівської гідності. Лафонтен пройшов повз Ліберо Паррі, але чоловік не зрушив з місця, бо раптом відчув, що бажання потиснути руку знаменитості у нього вже минуло.
Увечері, повернувшись додому, Ультімо пришпилив окуляри над ліжком, разом з вирізкою, де Д’Амброзіо Паррі підкорили Колле Тарсо.
— Чесно, я хотів шкіряного шолома, а не окуляри. Але він не зрозумів.
— Як прикро, — відповів Ліберо Паррі.
Сезон перегонів припинився на початку жовтня, коли почалася сльота. Ліберо Паррі підзаробив грошенят, щоб поводити банк за носа, але обіцяна черга перед майстернею все не з’являлася.
— Це через те, що ми далеченько від дороги, — пояснював він Флоренс.
Проте потай він уже теж вагався. Беручи участь у перегонах по всій країні, Ліберо вже втямив, що зараз усі мріють про автомобілі, але мало хто насправді їх має. Вони все ще були іграшками для багатіїв і з часом ставали все більшими: механік — це наче продавець тенісних ракеток. Може, за сім років, що минули, відколи він проміняв хлів на гараж, його майбутнє заблукало десь дорогою.
Якщо чоловік у житті на чомусь знається, йому має пощастити. Прикладом цього Ліберо вважав пана Ґардіні. На початку століття, так само, як і Ліберо, цей геніальний ліґурієць вирішив, що майбутнє за автомобілями. То ж він разом зі своїми двома братами поблизу Турина винайняв ангар і почав втілювати в життя деякі зі своїх ідей, що видавалися неймовірними, але насправді були не такими вже й безглуздими. Мотоцикли його виробництва були досить успішними, а за сім місяців він скомпонував принципово нову чудову автівку. Коли постала проблема вибору імені, він назвав її «Італа». У ті часи ще не було точно встановлено, який рід має ця нова техніка. У одній рекламі казали: «Я купив гарний і надійний автомобіль». Але Ґардіні розмірковував геть по-іншому. У нього на думці було щось таке покірне, що слухалося б усіх наказів і виявляло свою красу лише під умілими руками водія. Тому, зважаючи на те, що, як і всі того часу, він був запеклим прихильником теорії вищості чоловіка над жінкою, він не мав і краплі сумніву, що машина — жіночої статі. Тому свій винахід він назвав «Італою». Як уже зазначалося, смерть і похрещення іменем — то, напевно, найщиріші речі за життя.
Ліберо Паррі закохався в ту машину ще в той час, як вони брали участь у перегонах між Пекіном і Парижем, коли автомобіль, що його пан Ґардіні сконструював саме для цих змагань, утер носа найіменитішим світовим конструкторам, навдивовижу всім перетнувши фінішну стрічку першим. Він згадав, як, гортаючи шпальти газет, переконував свою дружину, що автомобілі не просто існують, а вже об’їжджають увесь світ. Звичайно ж, вона тоді сказала те, що сказала, але, попри все, ті миттєвості Ліберо Паррі згадував зі щемливою ностальгією в серці. Кілька років по тому, на перегонах поблизу Ріміні, перетнувши фінішну стрічку, Д’Амброзіо показав Ліберо щуплявого, гарно вдягненого чоловічка і повідомив, що це той самий Ґардіні, який зробив «Італу». Ліберо підійшов, щоб потиснути чоловікові руку, і вони якийсь час потеревенили. Ґардіні дуже вподобав історію про двадцять шість корів, а насамкінець промовив: «Приходь якось до мене».