Без крові. Така історія
- Автор: Барикко Алессандро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2788-7
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Без крові. Така історія». Краткое содержание книги:
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
— Термінова справа, — казав він, мнучи в руках свого капелюха.
У тих краях люди були хворобливо гордовитими: коли чоловіки були вимушені йти в банк, тримаючи капелюха в руках, жінки, що чекали на них удома, ховали мисливські рушниці, щоб чоловіки не піддалися спокусі. Ліберо повернувся і повідомив, що заставив корівник, проте навіть того дня ніхто не помітив у ньому і краплі сумніву. Протягом усієї вечері він шуткував і сміявся. Ліберо знав, що прийде новий день, а йому залишається лише чекати без остраху за майбутнє, тому що у своєму льосі він тримав двадцять п’ять бідонів, ущент заповнених бензином, і на сто кілометрів навкруги це були єдині запаси бензину. А ще тому, що відсіль і стільки можна охопити оком Ліберо був єдиною людиною, яка знала, що значить «зламаний карданний механізм» і як лагодити підшипники. Тому що і як би там не склалося далі, за останні шість поколінь родини Паррі він був першим, чиї руки не тхнули коровою. Тому того дня йому так смакувала вечеря. Ліберо навіть двічі просив добавки супу. Потім, задоволений, він пішов пом’яти ханьки на кріслі і, поставивши його під садовою стіною, сів поспостерігати за тим, як сідає сонце. Тарін, його товариш, той, що з Треццато, теж був там. Він прийшов, аби привітатися, так, про всяк випадок. Але ні про які справи з банком вони навіть не згадували. Здавалось, подумки Ліберо Паррі блукав десь далеко.
— Послухай, тут така справа… — промовив він не відразу, задоволено вдихаючи вечірнє повітря.
— Що таке? — перепитав Тарін.
— Запах гною, — пояснив Ліберо Паррі, знову показово вдихнувши повітря.
Тарін кілька разів втягнув носом повітря, але його це не переконало.
— Немає ніякого запаху, — відповів він.
— Отож бо й воно, — ствердив Ліберо переможним тоном.
Саме через такі речі він казився.
Коли вночі Ліберо бухнувся в ліжко, то відразу втямив, що щось не так.
— Що там, в біса, лежить?
Жінка встала з ліжка, витягла з-під матрацу мисливську рушницю і пішла покласти її на місце. Коли вона повернулася в ліжко, чоловік гортав газету.
— Ти геть не хочеш зрозуміти, — мовив він і віддав їй газету. Флоренс прочитала, що три італійці — Луїджі Барціні, Шіпіоне Борґезе і Етторе Ґуїццарді — виїхавши з Пекіну, проїхали на автомобілі шістнадцять тисяч кілометрів аж до Парижу. Сидячи за кермом «Італи», що має сорок шість коней під капотом і важить тисячу триста кілограмів, вони об’їхали світ і зробили це лишень за якихось два місяці.[6]
— Дивно, щось я не бачила, щоб вони тут проїжджали, — відповіла скептично Флоренс.
— Зате я бачив, — чесно пробурмотів Ліберо Паррі.
Адже він-бо бачив, як вони їхали. Він бачив їх щохвилини все життя, у це він вірив незламно. Вони були вкриті пилом і махали йому рукою, зодягненою в рукавичку.
Новий день прийшов пішки, прийшов дощового травневого дня 1911 року. Ліберо Паррі побачив його ще здалеку. Він побачив довгий плащ і впізнав ті самі окуляри, зсунуті на шкіряний шолом. Автомобіля не було, але все інше було на місці.
— Нарешті це сталося, — прошепотів Ультімо, що саме лагодив мотоциклетне колесо. Ліберо, заховавши, аби не сталося непорозумінь, молочний бідон, який саме латав, попростував до купи вживаних шин, що нещодавно купив у казармі «Брандате», і присів поруч. Вони намагалися справити гарне враження.
Чоловік у плащі йшов повільно. Він ховався від дощу під великою зеленою парасолькою, що надавало йому дещо неземного вигляду. Він летів, неначе видіння. Чоловік підійшов до гаражу і зупинився, незрозуміло чому на мить задивившись на те хлопченя з мотоциклом. Потім прочитав вивіску. Він читав її дуже повільно, з таким виглядом, наче розшифровував древній напис.
— Правду кажуть, що у вас тут є паливо?
Ультімо повернувся до батька. Ліберо Паррі вдавав, ніби рахує шини.
— Правду, — відповів він так, ніби йому вже набридло відповідати на одне й те саме питання.
Чоловік у плащі склав парасольку і сховався від дощу біля купи шин. Він постояв там якийсь час, оглядаючи затоплене водою село. Потім повернувся до хазяїна.
— Не хочу здатися нахабним, але який у біса сенс відкривати гараж у такому болоті?
— А ми дуже сподіваємося на телепнів, у яких закінчується бензин посеред поля.
Чоловік пильно подивися на Ліберо Паррі, неначе щойно його помітив. Потім він зняв рукавичку і простягнув Ліберо руку.
— Дуже радий, граф Д’Амброзіо. Не вірте своїм очам, я не такий телепень, яким здаюся.
— Ліберо Паррі, дуже приємно. А я і не вірю.
6
Мова йде про перегони, що відбулися 1907 року за ініціативою французької газети «Матен».