Без крові. Така історія
- Автор: Барикко Алессандро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2788-7
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Без крові. Така історія». Краткое содержание книги:
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
— От і добре.
— От і гаразд.
Минуть роки, і про їхню смерть напишуть у газеті, вони будуть поряд, а імена їхні майже зіллються в одне — Д’Амброзіо Паррі. Та наразі вони ще про це й гадки не мають. Усе ж бо тільки починалося.
— То у вас справді є бензин?
— Скільки вам потрібно?
— А тепла ванна?
Скінчилося тим, що, сидячи на кухні, граф прогрівав свої кісточки проти вогню. Потім Флоренс поставила ще один прибор, і вся вечеря пройшла в нескінченних теревенях. Вони говорили і про двигуни, що працюють на метані, і про те, як готувати головки. А коли вино вдарило в голову, їхня розмова помалу перейшла до пікантних історій про андалусійок і французькі парфуми.
Проскочив навіть жарт про короля, але Ультімо тоді саме не було, він пішов у кімнату щось узяти.
Коли Д’Амброзіо зібрався йти, була вже глуха ніч. Він одягнув плащ, надів шкіряний шолом, поклав окуляри до кишені і, театрально натягнувши рукавички, пішов. Надворі вітер уже відніс геть дощові хмари і тепер здавалося, що хтось лише щойно закінчив малювати цю непроглядну ніч.
— Яка чудасія, — мовив він, стоячи на порозі і вдихаючи жалюче нічне повітря. Чоловік вклонився своїм глядачам і, не вимовивши більше ні слова, пішов у далечінь. Він зник у темряві, гордовито крокуючи туди, звідки прийшов.
Ліберо Паррі, зачинивши двері, повернувся до столу. Разом з Флоренс і Ультімо вони ще трохи погралися хлібними крихтами на картатій біло-синій скатертині.
— Чудове ти зварила м’ясо, — промовив Ліберо, щоб виграти трошки часу.
— Мені здалося, що йому сподобалося, чи не так?
— Він навіть парасольку забув, — зазначив Ультімо.
Ліберо Паррі намалював щось непевне в повітрі, неначе говорячи, що не потрібно бути надто прискіпливими. Почувся стукіт У двері.
Здавалося, граф став ще веселішим.
— Пробачте мою дріб’язковість, та я напевно пам’ятаю, що, коли я сюди приїхав, у мене був автомобіль.
Ліберо відновив у графовій пам’яті всю послідовність подій того дня. Від пального аж до вина.
— Безперечно, мабуть, усе було саме так, — погодився чоловік. Потім він зазначив, що йому в кріслі було б зручно. У нього завжди був міцний сон.
Гостю постелили в кімнаті Ультімо, довівши до ладу розкладачку, що скніла в коморі. Та, перш ніж потушити свічку, Д’Амброзіо про всяк випадок попередив:
— Не зважай, коли почуєш, що я розмовляю крізь сон. Зазвичай я не кажу нічого цікавого.
Ультімо відповів, що це нічого, бо він і сам уночі розмовляє.
— Це добре. Жінки це полюбляють.
Потім він ще відзначив сільську тишу, та вони один одного не зовсім зрозуміли. Він задмухав свічку. Ультімо подумав було, чи не годиться сказати щось на кшталт «На добраніч». Але, почувши, як заскрипіла розкладачка, малий зрозумів, що граф повернувся набік і сперся на лікоть. Він ще хотів дещо дізнатися.
— Спиш?
— Не сплю.
Маю до тебе питання.
— Питайте.
— Як гадаєш, твій батько несповна розуму?
— Ні, пане.
— Правильна відповідь, хлопче.
Ультімо почув, як граф знову впав на ліжко так, неначе йому камінь з душі звалився.
— На добраніч, пане.
Але відповіді не було.
А трохи згодом Ультімо почув щось схоже на бурмотіння:
— Стережися: мені такого вже давно не казали.
Була неділя. Заправившись, граф Д’Амброзіо вирішив, що такої ясної днини немає нічого кращого, як вчитися кермувати машиною. Сидячи на купі шин, Ультімо спостерігав за тим, як його батько одягає окуляри і кладе руки на кермо. Колись він уже таке бачив, та тоді батько імітував ревіння двигуна голосом, а на поворотах — відхилявся на сидінні з боку в бік: якщо вже бути геть відвертим, то машина так ніколи і не рушила. Одначе цього разу все було по-справжньому. Ліберо, вдивляючись в уявну нерухому точку перед собою, уважно вислуховував усі графові настанови. Потім він щось спитав, але Ультімо не розчув, що саме.
— Тільки не лайся, — відповів Д’Амброзіо, усміхаючись.
Якийсь час усе було спокійно. Ліберо втупився поглядом перед себе. Його долоні рівно лежали на кермі, руки не рухалися. Справжнісінька тобі статуя. Флоренс, що саме визирнула з-за дверей, тримаючи в руках забиту курку, похитала головою:
— То скільки він уже не дихає?
Перш, ніж Ультімо відповів, почулося механічне клацання. Машина м’яко з’їхала з місця, досконала, як кулька, що рухається нахиленим сукном. Вона виїхала на шлях, неначе так було завжди, і неквапливо поїхала. Ультімо бачив, як селом підіймалася округла хмарина пилу, і на мить він відчув те, у чому завжди був певен: то був його татко і його татко був сам Бог.