Любові полум’я

— Поплач, дитино, поплач! — раптом долинуло звідкись ззаду до неї.

Віола обернулася і побачила за собою мініатюрну стареньку у хустці на голові і носовичком у руках. Її обличчя було рясно змережене зморшками. Але очі, маленькі і зіщулені, сяяли добром і випромінювали тепло.

— Коли ти плачеш, то значить, що сповідь дійсна, щира. Сльози очищають.

— Дякую, — прошепотіла Віола.

Вона й справді незчулася як із її очі застала волога. Тільки Віола не була впевнена, що їй було у чому каятись, адже вона нічого не зробила, радше навпаки. Сама влаштувала собі тортури.

Андріївська церква після реставрації набула свого первісного помпезного вигляду. І з’явилося у ній, здавалося, щось давно втрачене, загрозливо-містичне, невловиме, майже фантасмагоричне. Старі дерев’яні сповідальниці знову заблищали, відполіровані і покриті лаком. Іконостас, щедро вкритий позолотою, заворожував давньою красою і величчю, але від того самі понівечені часом ікони дивилися з нього неприродно темними очима-рурами. Розгледіти лик святого чи біблійний сюжет справляло складнощі, і від того утворювалося відчуття відсторонення і відчуження для стражденних. Лише зображення Марії-матері з малям на руках дивилося тепло і привітно. Її обличчя струменіло щастям і умиротворенням, якого так шукала Віола.

— Я відійду на хвильку, — звернулася вона до загадкової бабусі.

— Йди, голубонько, помолися. Я пам’ятаю, що ти тут стоїш, — відповіла та, усміхнувшись напівбеззубою посмішкою.

— Богородице, Діво, радуйся… — почала молитву Віола, впавши навколішки перед іконою.

Вона із десять разів повторила сакраментальні слова, але від того їй не стало легше. Нічого не змінилося. Світ не став яскравішим. А з душі не спали важкі пута. І тоді Віола заговорила своїми словами, знайшла свій ключ до божественної Діви. Заговорила від самого серця, від самої глибини душі:

— Допоможи мені, рідненька. Дай мені силу і терпіння пережити це випробування. Дай мені мудрість не зробити нічого злого ні собі, ані кому іншому…

Очі Богородиці дивилися з глибоким співчуттям і материнською турботою. Віолина молитва ставала усе щирішою і більш проникливою, легко відшукувалися потрібні слова і потроху спадав тягар з душі. Віолі здавалося, що ікона жива і чує, її дух витає десь тут, поруч.

— Знаю, що не може він належати мені, ані я йому. Що ми — люди пошлюблені. Але ж, Матінко моя, не можу примусити себе припинити його кохати! Його не можна не кохати, бо він не такий, як інші. Він не байдужий. Йому усе цікаво, йому усе живе. Він горить життям, яке йому дане. І цим не можна не запалитися, не можна не захопитися. Богородице Діво, не прагну єднання з ним, але й не сила мені терпіти ці пекельні муки, поки його не бачу. Змилуйся наді мною, полегши мої страждання. Але не відбирай цього глибокого почуття. Не буду тебе більш ні про що просити. Та й права не маю. Я ж вже одного разу зробила свій вибір. І мушу іти з ним до кінця!