Любові полум’я
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-94-7
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Любові полум’я». Краткое содержание книги:
Цей роман зворушить і розчулить кожного, хто коли-небудь кохав, або ненавидів, або мріяв і наполегливо йшов до своєї мети.
— Я хочу перевірити комірки, — шукає будь-якого приводу, аби залишитися з ним сам на сам.
— Так, звичайно, — він ніяковіє, здіймаючи з дерев’яної ключниці потрібний ключ.
Вона впевнено, не видаючи свого хвилювання, йде попереду. Він на крок позаду. Потрапивши всередину сухого закритого приміщення, вона не може стримати тремтіння своїх пальців, якими намагається по-хазяйськи перебирати ароматну накрохмалену постіль та свіжі пухкі рушники.
— Так-так, ну здається, що все добре, — зауважує нервово Тетяна, не знаходячи приводу для подальшого перебування тут, — хоча…
Двері в комірчину зачинені. «Нехай, він!» — дає йому відкритий шанс.
— Щось, не так, пані Тетяно? — він майже шепоче їй на вухо.
— Максе… — тільки й встигає вона вимовити, як повільно повернувши голову, несподівано млосно торкається своїми вустами його.
Вони сплітаються у гостро пристрасному цілунку, від якого їй стає душно, наче в пеклі. Їй бракує повітря, їй паморочиться у голові, земля тікає з-під її ніг і вона починає сковзати на підлогу. Він спритно і міцно схоплює її однією рукою, в той час як другою намагається розстібнути на ній червону шовкову блузу, ані на мить не припиняючи своїх гарячих і спішних цілунків.
Раптом вона хапає його за руку, що вже впевнено пестить її напівоголені груди, і з важкістю у серці видирається з солодких обіймів.
— Ні-ні, не треба! Не смій! Як ти можеш?! — обурюється наче щиро, в той час як сама готова довести почате до кінця.
Він спантеличено дивиться на неї, розвівши у німому подиві густі чорні брови і округливши зелені очі, які наче підведені чорною підводкою. Та за якийсь момент він опановує себе, підіймається з підлоги і, почтиво подавши їй руку, просить вибачення за хвилинну слабкість.
Вона мовчить, приводить до ладу свій одяг. Він пробує відчинити двері, але вони не піддаються. Замок заклинило.
«Ну, ось так і мало все бути!», — думає вона, спостерігаючи його марні зусилля. «Зараз це таки станеться. Збожеволію!»
— Пані Тетяно! — він не наближається, але чутно, яке гаряче і переривчасте його дихання. — Потрібен ваш телефон. Мій на рецепції.
Вона витягає зі своєї торбинки мобілку, і не дивлячись йому у вічі, простягає слухавку. Він обережно огортає своїми долонями її кулачок і тулиться вогкими губами до її зап’ястка. З її грудей виривається палке зітхання.
— Припини, Максе! Дзвони негайно, — командує болісно.
Він не слухає її, а легко пригортає до себе.
— Не зараз, прошу тебе… не сьогодні, — відштовхується від нього силою.
— Добре, я не буду, — відповідає він і, відпустивши її, говорить по внутрішньому телефону, який прикріплений поруч дверей.
Вона жалісливо посміхається. Ховає мобілку до кишені оксамитової спідниці. Ковзає поглядом по його міцній атлетичній статурі. «Який же красень! Такий, що й уявити нереально. Як зійшов з картини, з п’єдесталу, як грецький Доріфор Поліклета. Тільки в сучасному костюмі», — рояться образи в її уяві. — «Але я не можу, не можу і все!»
За кілька секунд кімнату відчиняє слюсар і береться за ремонт замка. Тетяна не вимовивши ані слова, наче видирається на волю і намагається якнайшвидше зникнути з готелю. Він залишається біля майстра, проводжаючи її повним невтамованої спраги поглядом.
Тетяні довго потому марилися його обійми і цілунки. Але вона жодного разу після того не з’явилася там. Боялася сама себе. Хотіла, щоб це сталося спонтанно, або щоб він її розшукав. Але він не шукав, не дзвонив… не смів. Розумів, що може втратити. І вона заціпила зуби і вичікувала. Та й дочекалася, аж поки через кілька місяців Макс не звільнився… Знайшов роботу у Швейцарії.
«Я ж втрималася! Не наробила дурниць. Чому?! От, дурепа, принаймні тепер би знала, за що маю так терпіти!» Схлипнула вона і розридалася.
Була у Тетяни ще одна таємниця, але про неї вона воліла не згадувати. Це була якась мара, первісно дикий потяг, який як раптово почався, так і несподівано скінчився, наче згорів сірник. Навіть попелу не залишилося, як вітром здуло. Їй навіть не пригадувалося ім’я того чоловіка. Вона щиро намагалася забути ту помилку у своєму житті.
У подвір’ї розкрилися ворота. Почула як заїжджає авто чоловіка.
Хвиля якоїсь несамовито-тяжкої радості накрила її. Серце затріпотіло, наче метелик крильми, зачепленими до липкого магічного павутиння. Таня встала, промокнула серветкою очі і побігла у ванну знищити докази свого страждання.
— Ти сьогодні швидко. Де був, Вітюню? — запитала, ніжно поцілувавши і пригорнувшись.