Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
Аби виявити Залічці свою симпатію, я одразу ж після сніданку пішов подивитися на її роботу.
Піщана дорога від лісу до містечка перестрибує вузеньку вертку річечку. Тут же, на лівому її боці, є невеликий пагорб, на якому височать старезні дуби, а далі за пагорбом розляглися лани, серед яких він здається зеленим острівцем. На пагорбі лежить кілька великих кам яних брил. Колись їх було тут більше, та жителі містечка використовували їх для своїх будівель.
Антропологічна експедиція найняла кількох робітників копати землю, трьох із них записали до Залічки. Крім того, працювати на розкопках прийшли два загони гар-церів з лісового табору. Серед них я не помітив жодного знайомого лучника, певно, вони мали якесь інше завдання.
Пагорб перетяли досить глибоким і широким ровом, але жодного кістяка не знайшли. Було тільки встановлено, що посередині пагорба стояла старовинна будова, яка потім згоріла.
– Старі мешканці містечка розповідають, – пояснила мені Залічка, – що піщана дорога – це колишній тракт до давнього броду через Віслу. А над річкою примостилася стара, дуже стара – їй було років триста – корчма, яка згоріла півстоліття тому. Важко пояснити, чому саме тут знайдено людські кістки. Може, колись на цьому місці відбулася якась сутичка, кілька чоловік загинуло і їх закопали недалеко від корчми.
– А де саме знайдено кістки? – спитав я.
– По той бік пагорба. Сьогодні ми починаємо там копати, але спершу я хотіла обстежити пагорб.
Я сів під старим дубом. Хоч учора після полудня й аж до ранку йшов дощ, день почався гарний, теплий. Правда, від дощу в повітрі ще лишився легкий туман, сонце було розпливчасте, тьмяне.
З містечка прийшов огрядний, низенький, вже не молодий добродій в окулярах, він тримав у руках грубий блокнот для ескізів.
– Це магістр Генрік Опалко, – відрекомендувала його Залічка. – Працівник нашого Інституту антропології, пластик, видатний знавець анатомії людини. Спеціалізується у відтворенні зовнішності людини за її черепом і пише на цю тему наукову працю.
Я привітався з паном Опалком дуже люб'язно. Він схилився й мовчки потиснув мені руку.
– Ви не дивуйтесь, якщо, замість відповісти вам на якесь питання словами, пан Опалко напише або щось намалює, – сказала Залічка. – Пан магістр розмовляє тільки з допомогою паперу. Він змушений мовчати.
Я ввічливо всміхнувся, але нічого не зрозумів. Залічка взялася мені пояснювати:
– Пан магістр Опалко вславився у нас в інституті, як невгамовний балакун. І от стався такий випадок: якось у квітні ми пішли гуртом у кіно. Пан Опалко запевняв, що в кінотеатрі «Воля» йде фільм під назвою «Білий каньон», а ми запевняли, що там іде «Історія жовтого черевичка». Спалахнула дискусія, ніхто з нас не мав напохваті газети й нікому не хотілося бігти до кіоска купувати її. Кінець кінцем ми забились на досить дивних умовах. Якщо програємо ми, то купуємо пану Опалкові букет червоних троянд, це він таке зажадав. Якщо ж програє він, то не вимовить ані слова під час нашої експедиції. Пан Опалко був настільки певен у перемозі, що погодився на цю сувору вимогу.
– Ну і програв, – закінчив я.
– Програв! – засміялася Залічка.
Пан Опалко відвів мене вбік, одкрив свій блокнот і кількома рисками намалював страшенно довгу й худющу, наче кістяк, дівчину з кумедними кісками. Обличчя цій потворі він зробив іще потворнішим, потім домалював їй мітлу й послав на Лису гору. А тоді запитливо глянув на мене.
Я кивнув головою, мовляв, знаю, про кого йдеться. Це була Залічка, Залічка у вигляді потворної відьми.
Дорогою від міста їхала бричка (кілька таких бричок завжди стояло біля зупинки міжміських автобусів у містечку), вона спинилася біля пагорба, де я стояв, розглядаючи малюнок пана Опалка. З брички зіскочив худорлявий, елегантно вбраний чорнявий молодик із вузеньким лисячим обличчям.
– Я хотів би поговорити з панами антропологами, – звернувся він до мене.
Я показав пальцем на пана Опалка.
– Ви – антрополог? – спитав його чорнявий.
Пан Опалко показав пальцем на Залічку, що нахилилася над рівчаком.
Чорнявий жахнувся:
– Чи ви, панове, німі?
Пан Опалко заперечливо похитав головою.
– То чому ж ви не розмовляєте? – спитав чорнявий. Тепер пан Опалко знизав плечима. Чорнявий аж почервонів зі злості.
– Цей пан уміє говорити, але зараз не хоче, – пояснив я. – Пробачте йому.
– А я гадав, що ви антропологи, – сказав чорнявий. Я кивнув головою.
– Цей пан, – знову показав я на Опалка, – з табору антропологів. А ця панночка…