Помилка Олексія Алексєєва
- Автор: Полещук Александр Лазаревич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Володимир Крекотень
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Помилка Олексія Алексєєва». Краткое содержание книги:
Про грандіозний експеримент радянських учених, що створили штучну галактику, населену мікроістотами, про могутність людського розуму, здатного змінювати й перетворювати природу, йдеться в цій повісті.
— Ми такою моделлю, — сказав мені Алексєєв, — користуємось, щоб демонструвати поля тяжіння. У вас знайдеться якась кулька?
Знайшлася й металева кулька. Алексєєв, показуючи на чорнильницю, мовив:
— Хай це буде сонце. Можна кинути кульку так, що вона обертатиметься навколо чорнильниці.
Він кинув кульку, і справді, кулька зробила з десяток обертів, вона бігла по прогнутій під вагою “сонця” — чорнильниці поверхні плівки, з кожним обертом наближаючись до центра.
— А якщо ми хочемо показати наочно, як поводитиметься частинка світла, проходячи поблизу Сонця, то кульці треба надати більшої швидкості.
Алексєєв знову кинув кульку, та промчала повз чорнильницю й вискочила на підлогу.
— Бачили? — питав мене Олексій. — Помітили, що кулька йшла не прямо, а наче притягнулась до “сонця”? Сонце викликає своєрідне викривлення простору навколо себе. І я не думаю, що його можна пояснити, як робив це Ейнштейн, самим лише “заломленням гіпотетичного середовища навколо маси, що притягує”, тут… справжнє заломлення, Максиме Федоровичу.
— Але як це перевірити?
— Тільки, коли вийти за межі Землі, тільки в космосі. Земна орбіта не дозволяє перевірити точніше. Адже якщо Земля й Сонце перебувають не в порожнечі, а в якомусь середовищі, то це середовище майже зовсім невловиме… Так, так, — тільки й говорив Алексєєв. Я спитав його, чи справді він вважає, що навіть порожній простір заповнює щось таке, що ущільнюється перед Сонцем, яке рухається.
— Чи може ущільнюватись порожнеча? — перепитав Алексєєв. — Природа боїться порожнечі, казали в давнину. Природа не знає порожнечі! — скажемо ми сьогодні. Та хіба можна назвати порожнечею те, що стало колискою зірок, колискою галактик?! Лише в людській думці може існувати поняття “ніщо”, природа його не знає!
— Виходить, є щось таке, що заповнює фізичний простір? — запитав я.
— Не заповнює, ні! Є сам фізичний простір. Ось я й хочу простежити, як це “ніщо”, даючи дорогу велетню Сонцю, буде взаємодіяти з світловим променем.
— Але ж позад Сонця теж можуть виникати якісь цікаві ділянки. Адже, по-вашому, виходить, що Сонце рухається в якомусь матеріальному середовищі.
— Так, цілком правильно. До того ж динаміка цього середовища дуже складна, в ньому можуть виникати…
— Завихрення?!
Алексєєв глянув на мене й сказав:
— Обов’язково! І в одному з таких вихорів колись народилася Земля… Можливо, вся наша Сонячна система, всі планети, всі супутники планет і являють собою уречевлений зліпок таких вихорів у міжзоряному середовищі. Можливо, й зараз у якомусь куточку нашої системи відбувається непомітне, але невпинне й безперервне творення нової планети чи нових супутників. Офіційно я поставив питання про перевірку асиметричності ефекту Ейнштейна, та якщо правда на моєму боці, то це приведе до важливих висновків.
— І як же я міг забути про нашу розмову! — скінчив Топанов.
ЗОРЯНА ГОЛОВОЛОМКА
Сьогодні я застав усіх членів комісії за дивним заняттям. Біля довгого столу, що стояв під деревами, сиділи дуже серйозні й ділові люди і розв’язували головоломки. Якось я мав нагоду бачити в парку культури та відпочинку приблизно такі ж дротяні головоломки. З фігур, вигадливо зігнутих із товстого сталевого дроту, треба було зняти кільця; деякі фігури з’єднати в одну; Інші, навпаки, розібрати на складові частини. Весь фокус полягав у тому, що дротяну фігуру потрібно було якось скласти чи повернути, щоб кільце знялось без будь-яких зусиль. На щасливця всі довкола дивилися із заздрістю, нервово смикали закрутки своїх дротяних закарлючок, а переможець тим часом думав:
“І як це мені вдалося?”
Кожен з моїх товаришів тримав у рука вигадливі фігури, виготовлені з пласких металевих стрижнів. Деякі стрижні були мідні, інші з якогось сріблястого сплаву. Топанов посунувся, звільнив мені місце поруч себе і, взявши з купи кілька таких фігур, передав мені.
— Думайте, — сказав він, — думайте…
— А про що, власне, думати? — запитав я.
— Вони можуть містити розгадку всіх таємниць, — сказав Топанов. — Хіба ви нічого не знаєте? Ах так, вас же вчора не було…
— Яких таємниць? Я нічого не розумію.
— Вчора нам надіслали останнє замовлення Алексєєва. Власне, ми самі попрохали завод, до якого звертався Алексєєв, повторити для нас те, що він виготовляв для алексєєвської лабораторії. Григор’єв перший звернув увагу на це замовлення. Справа в тому, що загальна вага всього цього металевого мережива становить двісті десять кілограмів, та чомусь Алексєєв позначав це замовлення як “три комплекти секцій”. Адже ми знаємо, що Алексєєв запустив три великі ракети. От і висловили тут думку, чи не ці речі він І запускав?