Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
Муре насторожився.
— А-а, моя теща доручила вам запросити його?
— Так, вона приходила вчора до церкви. Я хотів зробити їй приємність і погодився піти сьогодні до цього дивака… Я був певен, що він відмовиться.
— І він відмовився?
— Ні, я дуже здивувався, але він прийняв запрошення.
Муре відкрив рота і знову закрив його. Священик задоволено кліпав очима.
— Треба признатися, я поводився хитро… Більш як годину я пояснював Фожа становище вашої тещі. Він хитав головою, вагався, говорив про свою любов до самотності… Коли я вже дійшов до краю, я раптом згадав про одну пораду цієї шановної дами. Вона просила мене особливо підкреслити те, що її салон, як це всі у місті знають, — нейтральна територія… От після цього він наче зробив над собою зусилля і погодився. Він обіцяв, що неодмінно прийде завтра. Я зараз напишу кілька рядків ласкавій пані Ругон, щоб повідомити її про нашу перемогу.
Він постояв ще хвилину, говорячи ніби сам з собою і поводячи своїми великими блакитними очима.
— Пан Растуаль, певне, образиться, але це не моя вина… До побачення, любий пане Муре, до побачення, моє привітання всім вашим!
І він увійшов до церкви; подвійні двері тихенько зачинилися за ним. Муре глянув на ці двері і знизав плечима.
— Ще один балакун, — буркнув він, — ще один з тих, що не дають вам і слова сказати, а самі говорять і говорять, але так, що нічого й не скажуть… А! Фожа йде завтра до нашої чорнюхи… Яка шкода, що я посварився з тим дурнем Ругоном!..
Весь час по обіді Муре бігав у своїх справах. Ввечері, лягаючи спати, він ніби між іншим спитав дружину:
— Ти підеш завтра ввечері до твоєї матері?
— Ні, — відповіла Марта. — У мене багато роботи. Певно, я піду в той четвер.
Він не наполягав. Але перед тим, як загасити свічку, почав знову:
— Ти даремно так рідко виходиш з дому. Піди все-таки завтра ввечері до матері, трохи розважишся. Я сам догляну дітей.
Марта здивовано подивилась на нього. Звичайно він тримав її вдома, — вона раз у раз була йому потрібна для тисячі дрібних послуг, — і буркотів завжди, коли вона якусь годину була відсутня.
— Я піду, якщо ти цього хочеш, — сказала вона.
Він загасив свічку, поклав голову на подушку і пробурмотів:
— От і добре, ти нам розкажеш про вечір, це розважить дітей.
VI
Другого вечора, близько дев’ятої години, абат Бурет зайшов за абатом Фожа; він обіцяв йому, що введе його в салон Ругонів і познайомить з ними. Фожа, вже готовий, стояв посеред величезної порожньої кімнати, натягуючи чорні рукавички, побілілі на кінчиках пальців. Глянувши на нього, абат Бурет зробив легку гримасу:
— Хіба у вас немає іншої сутани? — спитав він.
— Ні, — спокійно відповів абат Фожа, — я вважаю, що й ця ще зовсім не погана.
— Авжеж, авжеж, — забелькотів старий священик. — Дуже холодно сьогодні, ви нічого не накинете на плечі?.. Що ж, ходімо.
Були перші заморозки. Абат Бурет у шовковій тілогрійці задихався, поспішаючи за абатом Фожа, у якого на плечах не було нічого, крім його благенької сутани. Вони спинились на розі площі Супрефектури і вулиці Бапн перед білим кам’яним будинком, однією з найкращих споруд нового міста, з ліпними розетками на кожному поверсі.
У передпокої їх зустрів лакей у синій лівреї; він усміхнувся абатові Бурету, знімаючи з нього тілогрійку, і, здавалось, був дуже здивований виглядом другого абата, високого, наче вирубаного сокирою молодця, який вийшов без теплого одягу в такий холод. Вітальня була на другому поверсі.
Абат Фожа поважно і спокійно ввійшов у вітальню, високо піднявши голову; але абат Бурет, хоч він і не пропускав жодного вечора у Ругонів, як завжди, дуже хвилювався, входячи до вітальні, і тепер, щоб заспокоїтись, швиденько прослизнув у другу кімнату.
Фожа повільно пройшов через усю вітальню, щоб привітатися з господинею, яку він вгадав серед п’яти-шести інших дам. Йому довелося самому відрекомендуватись їй, і він зробив це в кількох словах. Фелісіте хутко підвелась і швидким поглядом окинула його з голови до ніг, а потім, втупивши в його обличчя свої гострі очі, усміхнулась і промовила:
— Я дуже рада, пане абат, дуже, дуже рада…
Поява священика у вітальні здивувала всіх присутніх. Одна молода пані, яка раптом підвела голову, навіть здригнулася від страху, побачивши перед собою цю чорну постать. Враження було не на користь йому; він був надто високий, надто плечистий, з надто грубим обличчям, надто великими руками. Під яскравим світлом люстри його сутана здавалася такою жалюгідною, що деяким дамам соромно стало дивитись на так погано вдягненого священика. Вони позатулялись віялами і, повернувшись до нього спиною, почали шептатися між собою; чоловіки обмінялися багатозначними поглядами.