Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
— Так, усі почувають себе чудово, — відповів він, здивований такою люб’язністю.
Стара пані не дала йому перевести розмову знову на ворожий тон. Вона зворушливо розпитувала Марту про різні дрібниці, удавала з себе ніжну бабуню, покартала зятя за те, що так рідко посилає до неї «хлопчиків і маленьку». Вона така щаслива, коли бачить їх!
— Ах, до речі, — нарешті недбало сказала вона, — вже жовтень, я хочу поновити мій прийомний день, четвер, як у минулі роки. Я можу розраховувати на тебе, правда ж, люба Марто?.. А ви, Муре, може, побачимо і вас коли-небудь, чи ви завжди сердитиметесь на нас?
Улесливе базікання тещі кінець кінцем почало турбувати Муре; він був захоплений зненацька, не знайшовши, що сказати на запрошення, задовольнився такою відповіддю:
— Ви добре знаєте, що я не можу ходити до вас. Ви приймаєте у себе багато людей, з якими мені було б неприємно зустрічатись. До того ж я не хочу лізти в політику.
— Але ви помиляєтесь, — відповіла Фелісіте, — ви помиляєтесь, чуєте, Муре! Ще скажуть, що мій салон — клуб! Цього я ніколи не, хотіла. Все місто знає, що я прагну зробити мою домівку приємною. Запевняю вас, якщо хтось і розмовляє у мене на політичні теми, то десь по закутках. Ах, ця політика, вона добре таки ввірилася мені колись. Чому ви таке кажете?
— Ви приймаєте у себе всю оту зграю із супрефектури, — похмуро пробурмотів Муре.
— Зграю із супрефектури? — повторила вона. — Зграю із супрефектури?.. Безперечно, я приймаю цих панів. Проте не думаю, щоб хтось цієї зими зустрівся б у мене з паном Пекером де Соле. Мій чоловік одверто висловив свою думку про його поведінку під час виборів. Він допустив, що його пошили в дурні… Що ж до його друзів, то це все люди дуже порядні. Пан Делангр, пан де Кондамен дуже люб’язні добродії, а любий Палок — це втілена добродушність; сподіваюсь, що ви нічого поганого не скажете і про лікаря Порк’є.
Муре знизав плечима.
— З другого боку, — провадила вона з іронією, — я приймаю також і зграю пана Растуаля, достойного пана Мафра і нашого вченого друга, пана де Бурде, колишнього префекта. Ви добре бачите, що ми толерантні, для нас прийнятна думка кожного. Та зрозумійте ж, що коли б я вибирала своїх гостей з однієї партії, до мене не зайшла б жодна людина. Ми цінуємо розум всюди, де він є, ми прагнемо того, щоб, скільки є в Плассані видатних осіб, всі вони бували у нас… Мій салон — це нейтральна територія, запам’ятайте це, Муре, так, саме нейтральна територія, це влучний вираз.
Вона дедалі більше розпалювалася, говорячи це. Щоразу, коли відбувалася розмова на цю тему, вона врешті починала сердитись. Фелісіте дуже пишалася своїм салоном; за її словами, вона хотіла б царювати в ньому не як голова партії, а як світська дама. Щоправда, близькі їй люди запевняли, що вона вдалася до примирливої тактики, яку їй підказав її син Ежен, міністр, за дорученням якого вона мала втілювати в Плассані добродушність і лагідність Імперії.
— Кажіть, що хочете, — відрубав Муре, — але ваш Мафр — негідник, ваш Бурде — дурень, а всі інші — здебільшого пройдисвіти. От що я думаю… Я дякую вам за ваше запрошення, але це мені завдало б надто багато турбот… Я звик рано лягати. Волію сидіти вдома.
Фелісіте встала і, повернувшись спиною до Муре, сказала дочці:
— Я все ж розраховую на тебе, серденько. Можна сподіватись?
— Авжеж, — відповіла Марта, бажаючи пом’якшити брутальну відмову чоловіка.
Стара пані вже збиралася йти, але передумала: вона захотіла поцілувати Дезіре, яку помітила в садку. Вона навіть не дозволила, щоб дівчинку покликали, а сама зійшла на терасу, ще мокру від вранішнього дощу. Там вона ніжно приголубила внучку, яка навіть трохи розгубилася від цього. Потім, ніби ненароком підвівши голову й побачивши завіски на вікнах третього поверху, вигукнула:
— Ах, ви здали внайми третій поверх?.. А правда, пригадую, священикові, здається. Я чула про це… Що ж за людина цей священик?
Муре пильно глянув на неї. Враз у нього прокинулась підозра, він подумав, що вона й прийшла тільки заради абата Фожа.
— Далебі, — сказав він, не спускаючи з неї очей, — я нічого не можу вам сказати… Може, ви розкажете мені щось про нього?
— Я? — вигукнула вона, дуже здивована. — Я ніколи його не бачила… Стривайте, я знаю, що він вікарій у церкві святого Сатюрнена, про це мені сказав абат Бурет. І, знаєте, це наводить мене на думку, що мені слід запросити його на мої четверги. У мене бувають ректор семінарії і секретар епіскопа.
Потім, звертаючись до Марти, додала:
— Знаєш, коли ти побачиш свого пожильця, вивідай обережно, чи буде моє запрошення приємне для нього.